Пам‘ятки архітектури, що були піддані будівельним роботам

Всього обʼєктів

  • 10

Археологічний комплекс «Неаполь Скіфський: городище і некрополі»
Археологічний комплекс «Неаполь Скіфський: городище і некрополі» – пам’ятка археології національного значення (охоронний № 010001-Н), що розташована у міській смузі Акмесджита (Сімферополя) і є чи не найбільшим комплексом пізньоскіфського часу. 
Появі міста передувало таврське селище, пізніше на його місці, в  середині ІІ ст. до н. е., виникла група укріплених садиб (т. зв. «мегаронне поселення»). Серцем цього комплексу був мегарон – видовжена будівля, традиції зведення якої тяжіють до крито-мікенської (егейської ) культури ІІІ-І тис. до н.е. 
Близько 135–130 рр. до н.е. поселення знищено пожежею, можливо під час бойових дій греків або сарматів. Проте невдовзі місто відбудували та оточили фортечним муром, надавши йому значення адміністративного центру пізньоскіфської держави.
Трохи пізніше біля Південних воріт був розбудований комплекс царського палацу, адміністративні, культові та громадські будівлі. У мавзолеях біля воріт було поховано царів Скілура та Аргота. З часом склад населення Неаполя Скіфського змінюється: тут проживають пізні скіфи, таври, сармати, греки, фракійці, меоти. А з ІІ століття складається новий етнос: скіфо-сармати. 
Місто припиняє своє існування після його знищення: або на початку ІІІ століття, або ж у 255–256 рр. 
На жаль, велику кількість об’єктів Неаполя Скіфського було втрачено на початку ХІХ століття: споруди розбиралися заради каменю для будівництва нових кварталів поблизу Акмесджита. Саме в купі каміння з городища,  в 1827 році, збирач старожитностей Султан-Крим-Гірей Ката Гірей (Олександр Іванович Султан-Крим-Гірей) і побачив вапнякову плиту із зображенням вершника, що поклало початок археологічному вивченню Неаполя Скіфського. Втім результати розкопок довгий час демонструвались виключно археологічними предметами, які було вилучено з Неаполя Скіфського і розпорошено по колекціях Одеського міського музею старожитностей (Одеський археологічний музей НАН України), Державного історичного музею (Москва), Державного музею образотворчих мистецтв імені О. С. Пушкіна (Москва), Кримської філії Інституту археології НАН України та інших.
Що стосується консервування і музеєфікації нерухомих об’єктів, розкритих чисельними розкопками, то перші спроби проведення таких робіт були у 80-х рр. минулого століття. Тоді над залишками мавзолея царя Скілура було побудовано стилізовану кам’яну вежу, в якій планувалося розгорнути експозицію. Таке сумнівне рішення, певно, визначило подальший занепад залишків пізньоскіфської столиці, прирікаючи їх на долю  «мальовничих руїн».
Створення історико-археологічного заповідника «Неаполь Скіфський» у 2011 році дозволило відновити археологічні розкопки та розробити концепцію комплексної музеєфікації.  Але втілення цієї концепції мали більше зовнішній характер, а сам заповідник у 2011 – 2014 рр. перетворився на одну велику декорацію для щорічних військово-історичних та театральних фестивалів.
Проте, після окупації Криму в 2014 році, Неаполь Скіфський, як і більшість об’єктів, що не могли бути затиснутими у межі російського історичного міфу про Крим або бути використаними як «вітрини», опинився на периферії культурного життя. Це, на тлі занепаду фестивального руху, викликало повернення до життя ідеї про «мальовничі руїни» замість шляху відтворення за допомогою матеріальних залишків складної історії пізньоскіфської держави. Наче в поганих фільмах про варварів, на огорожі і в деяких локаціях  з’явилися бичачі черепи, хоча вони не зустрічаються у пізньоскіфських поховальних спорудах. Більше того, навіть у виробах у «звіриному стилі» відомі лише декілька сюжетів, присвячених бику, і всього чотири предмети з цими сюжетами. І всі ці пам’ятки датуються не пізніше, як V століттям до н.е., тобто за три століття до набуття Неаполем Скіфським статусу столиці 
Новий експозиційний простір, створений у 2018 році на другому поверсі вежі, хоча і є достатньо вдалим, але більше відображає історію вивчення Неаполя Скіфського, ніж його життя як центру держави пізніх скіфів.  
На нерухомих об’єктах, якими має в першу чергу опікуватись адміністрація, адекватних робіт з консервації або елементарного видалення руйнуючого рослинного шару задля збереження пам’яток не проводиться. Більше того, спроби укріплення мурів Південних воріт проводились без дотримання принципів наукової реставрації, що призвело до втрати експозиційного вигляду.
Поступова заміна історичної складової Неаполя Скіфського на «мальовничі руїни» призводить до формування у широкого загалу погляду на історію пізніх скіфів, як на чужу вигадку, залишаючи їй місце лише у наукових дослідженнях. 

Публікація підготовлена в партнерстві з громадською організацією “CrimeaSOS”
Будинок, у якому жив І. К. Айвазовський
«Будинок, у якому жив І. К. Айвазовський» – пам’ятка національного значення (№ 010030-Н), одна зі споруд Феодосійської національної картинної галереї імені І. К. Айвазовського. Будівлю майбутньої галереї було споруджено у 1845-1892 роках і після смерті художника, разом з його картинами, передана місту. У 2007 році Феодосійській галереї був наданий статус національної і присвоєне ім’я Івана Костянтиновича Айвазовського. 
У 2014 році окупаційна влада незаконно перевела будівлю у власність т.зв. «Республіки Крим», а у жовтні 2015 року її було переведено до «федеральної власності». Проте музейна установа та її колекція, не зважаючи на всі спроби окупаційної влади також передати їх у власність т.зв. «Республіки Крим», все ж таки залишилась у місті. Це дозволило не допустити передачі найбільшої колекції картин І. К. Айвазовського до державної частини музейного фонду РФ. 
Перші спроби ремонту будівлі були заплановані після підтоплення галереї у листопаді 2016 року. Але обмеженість у часі (намагання встигнути закінчити роботи до святкування 200-ліття з дня народження митця), невиконання технологічних умов та неякісні матеріали призвели до того, що відреставрований фасад швидко покрився тріщинами, а стеля почала протікати.
У 2019 році одночасно зі спробами т.з. «Министерства культуры Республики Крым», перевести «Феодосийскую картинную галерею им. И. К. Айвазовского» у своє підпорядкування, було анонсовано капітальний ремонт всієї будівлі і розширення виставкових площ. 
16 березня 2021 року галерею було зачинено, хоча за місяць до цього її «директорка» стверджувала, що виставкові площі будуть працювати, а ремонт буде робитися поступово. Вочевидь, ТОВ «НСТ», яке було залучене до проведення робіт, не могло забезпечити проведення реставраційних заходів,  в умовах безперервної роботи установи.   
Для тимчасового зберігання колекції, за словами тієї ж «директорки» галереї, було обрано будинок сестри І. К. Айвазовського – Катерини Мазірової (об’єкт культурної спадщини за рішенням Кримського облвиконкому від 20.02.1990 р. №48). Останній був переданий галереї у 1989 році і був прилаштований під експонування картин художників – сучасників І. К. Айвазовського. Однак там також заплановано ремонт. 
Тому, коли ми говоримо про незаконні роботи на пам’ятці «Будинок, у якому жив І. К. Айвазовський», то маємо розуміти що ремонт проводиться і в будинку сестри художника. 
Станом на серпень 2021 року над південною частиною було демонтовано постійну покрівлю і встановлено тимчасову; втім, разом зі стропильною системою, було демонтовано автентичні декоративні карнизи. 
Водночас окупаційна влада намагається зупинити підтоплення будівлі із заходу, де раніше протікала річка, встановлюючи систему відсічної гідроізоляції. Враховуючи ширину траншеї, будівельниками буде використана бар’єрна гідроізоляція з використанням рулонних ізолюючих матеріалів. Чому обраний саме такий спосіб, а не більш технологічний ін’єкційний, ми можемо лише припускати. Також є технологічно спірним збереження постраждалої від вологи штукатурки у нижній частині будівлі. 
Похибки у протиаварійних роботах у 2017 році, продовження «заощадливого» підходу до ремонту – все це сьогодні може призвести до знищення автентичного вигляду будинку І. К. Айвазовського. До речі, як і багатьох інших пам’яток, до яких російські будівельні фірми доклали своїх згубних зусиль.
 
Публікація підготовлена в партнерстві з громадською організацією “CrimeaSOS”
Вежа Святого Костянтина

Вежа Святого Костянтина – пам’ятка національного значення України (охоронний номер № 010056/2), об’єкт генуезького періоду Кафи, який після 2014 року знаходиться на межі цілковитої руйнації.
Побудована у 1382-му році вежа з`єднала зовнішній контур оборони міста і залишалася важливою частиною фортечних укріплень до кінця XVIII століття. В XIX столітті вежа стала візитівкою міста як «живописные руины», і продовжувала бути нею до наших часів. У 1958 році було проведено останню реставрацію, яка дозволила зберегти башту до сьогодення. Однак безвідповідальне ставлення місцевої і регіональної влад до пам’ятки наприкінці минулого – початку нинішнього століття призвели до поступової руйнації  через рослинність і ерозію оригінальних та реставраційних розчинів.  
Внаслідок вказаних процесів у 2016 році частину башти було зруйновано. Окупаційні органи місцевої влади уклали договір на проведення протиаварійних робіт у 2017 році, втім всі роботи звелися до встановлення паркана, очищення вежі від рослинності та встановлення сумнівних систем перенесення навантаження зі стін на додаткові опори. На поточний рік, не зважаючи на запевнення російської влади всіх рівнів провести належні роботи з консервації вежі, жодних кроків в цьому напрямку не зроблено, отже її руйнація продовжується. 
Однак головним фактором руйнування спадщини Кафи є те, що окупаційна державна машина не визнає наявність суцільного археологічного шару на території Феодосії або її окремих районів, на відміну від українських дослідників, які розробляли документацію для внесення комплексу середньовічної генуезької фортеці Кафа до Попереднього списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в номінації «Пости та укріплення на торгових шляхах генуезців від Середземного до Чорного морів».
Зрештою така політика вибіркової охорони культурної спадщини й не менш вибіркового наукового вивчення минулого міста призводить до того, що максимально швидко знищується все, що пов’язує середньовічний Крим із Західною Європою. Ця політика є продовженням стратегії зміни історії Криму, що розпочала ще Катерина II, перейменувавши Кафу у Феодосію, тим самим започаткувавши процес стирання пам’яті про славне середньовічне й турецьке минуле міста. 

Публікація підготовлена в партнерстві з громадською організацією “CrimeaSOS”

Дача Стамболі

Дача Стамболі з'явилася у м. Феодосії у 1914 році. Три роки вона знаходилася у володінні тютюнового фабриканта Йосипа Стамболі. За наявними даними, автор комплексу садиби точно не відомий: ним міг бути спеціально запрошений з Австрії архітектор Отто Вагнер або ж петербурзький архітектор Оскар Емільйович Вегенер. Після більшовицького перевороту 1917 року і захоплення Криму, у будівлі деякий час розміщувалась Всеросійська надзвичайна комісія, потім, у 1921 р., тут відкрився один із перших на півострові санаторіїв, який отримав назву «Московський співробітник». З початку 1930-х років будівлю було віддано у розпорядження санаторію ім. Леніна. Пізніше, перед початком Другої Світової війни, санаторій перейменували на честь Йосипа Сталіна. Під час окупації Криму гітлерівськими військами, у колишньому санаторії розташовувався шпиталь, біля якого було облаштовано кладовище для поховання німецьких військових. До наших днів воно не зберіглося, а було знищено після війни. В повоєнний час у будівлі розташовувався 9-й корпус санаторію "Схід", а з середини 1980-х рр. тут було відкрито Республіканський наркологічний центр О. Р. Довженка. У 1990-х роках будинок перейшов у приватну власність і використовувався спочатку під комерційний банк, потім під ресторан, пізніше в ньому був готель. Всі ці метаморфози будівлі супроводжувалися ремонтами її частин, переплануванням службових приміщень, несанкціонованим «оновленням» художнього декору парадних інтер'єрів. У 2013 році будівлю було повернуто до власності Автономної Республіки Крим, і тут був відкритий перший в Україні Музей підводної археології, що містив унікальні колекції підводних археологічних знахідок у Чорноморській акваторії Кримського півострова. Даний музей був філією державної бюджетної установи (ДБУ) Республіки Крим — «Чорноморського центру підводних досліджень» Після захоплення Криму Російською Федерацією і сама будівля, і колекції музею були привласнені державою-окупантом через керовані нелегітимні органи влади. У 2020 році предмети з фондів Музею підводної археології були переміщені до м. Судак в т. зв. «Музей-заповідник «Судацька фортеця». Пам’ятку «Будівля колишньої дачі Стамболі, 1909–1914 рр.» поставлено на облік Постановою Ради Міністрів УРСР від 06.09.1979 року № 442. Охоронну зону затверджено Постановою Ради Міністрів Криму від 18.08.1992 року, № 194., Постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.2020 року № 518 внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як пам’ятку національного значення. Першою компанією, яка у 2016 році розпочала т. зв. «ремонтно-реставраційні» роботи на об'єкті, була московська фірма "Ніка", що протягом двох років, за інформацією окупаційних силових структур, виконала всього близько 2% робіт. Проте завдала шкоду пам’ятці через розкриття даху у зимовий період. У травні 2020 року місцева окупаційна адміністрація розірвала контракт вже з другою організацією – ТОВ "НРФ "МІР". За весь період т. зв. ремонту та реставрації обидві фірми загалом виконали не більше 13 % від загального запланованого обсягу робіт. Це унеможливило використання будівлі для зберігання музейних колекцій. І хоча фасади будівлі на кінець 2020 року було відремонтовано, залишався великий обсяг внутрішніх робіт, а також їхня найскладніша частина – облаштування комунікацій. Згідно з проектною документацією заплановано об’єднання приміщень для облаштування лабораторії та залізо-бетонних сходових маршів у підвалі. Проектом пристосування відповідно до проекту реставрації ТОВ «Ак-Проект» передбачена закладка та розкриття окремих віконних та дверних отворів. Для безперешкодної комунікації працівників установи проектом передбачено розкриття трьох історичних дверних прорізів у внутрішніх капітальних стінах у підвальному поверсі. Для облаштування території проектом закладено будівництво котельної в межах охоронної зони пам’ятки, що може призвести до спотворення сприйняття будівлі. Під час геологічних розвідок і земляних робіт археологічного нагляду не проводилося, хоча ділянка пам’ятки розташована в межах середньовічного міста Кафа. Також викликає недовіру використання будматеріалів, не прописаних в проекті «реставраційних робіт», але чия сертифікація вказана в додатках. Плити з мінеральної вати, плитовий екструдований пінополістирол «Пєноплекс», які використовуються як утеплюючий/вогнетривкий матеріал, змінюють просторове сприйняття і розміри об’єктів та їх елементів. Занепокоєння викликає й заміна покрівлі на серійну черепицю італійського виробника «Сottosenese», без спроб відновити автентичний вигляд покрівельного матеріалу. Як бачимо, для російських замовників і виконавців ремонтних робіт пам’ятки Криму є просто спорудами. Подібні «методи» при оцінюванні історичних пам’яток застосовувались ще 200 років тому: адже все, що не потрапляло під уніфіковану характеристику «цікавинок», або «підганялось під шаблон», втрачаючи при цьому свою автентичність, або просто знищувалось.

Мечеть Куршун-Джамі
Середньовічний Солхат – місто, яке в 1444 р. стало першою столицею незалежного Кримського ханства, а до цього мало столичний статус одного з улусів (провінцій) Золотої Орди. Солхат – це головний центр золотоординської складової культурної спадщини Криму. Історія Солхату пов’язана з його статусом столиці й останнього пункту ординської і кримської частини Великого Шовкового шляху. 
Мандрівник Евлія Челебі пов'язує будівництво текіє, яке передувало мечеті Куршун-Джамі, з ім'ям Бай Бугли-хатун. Але за часом відносить його до правління котрогось із синів Тахір-бей-хана і точною хронологічною характеристикою не супроводжує.
Про мечеть, яка виникла пізніше на місці текіє,  він писав: «Побудував будівлю цього храму з Божою допомогою шейх на ім'я Алі, Алі ель-Бекрі, нехай освятить Бог сузір'я, що його заступає. Було це року вісімсот двадцять п'ятому (= 1421/22 рр.), у дні місяця джумада уль-ахыра». Саму споруду відомий мандрівник вважав гідною бути великою соборною мечеттю. 
Перші ґрунтовні спроби вивчення та організації охорони пам'ятки було здійснено у другій половині 20-х рр. ХХ ст. Археологічні дослідження пам'ятки було розпочато у 1984 р. Золотоординською (Старокримською) експедицією Державного Ермітажу під керівництвом Марка Крамаровського. Тоді, як і сьогодні, ґрунтовні консерваційні роботи на пам’ятці після розкопок не проводилися, що призвело до значних руйнацій. 
На території Куршум-Джамі влітку  2021 року проводилися незаконні розкопки тією ж експедицією Державного Ермітажу на чолі із Марком Крамаровським. Метою розкопок було розчищення головного входу і двох приміщень, які були пізніше прибудовані вже до зруйнованої мечеті. Скоріш за все, ці прибудови виконували функцію майстерень коваля. На фрагментах стін  залишились сліди сажі від плавки металу.
На сьогодні портал в мечеть зруйнований, а ґрунт і каміння з нього вже розібрані, чим розкрито вхід до мечеті. До речі, такі роботи й раніше проводилися кримською археологічною експедицією у 1978–1984 рр. Портал цей також відкривався та досліджувався. Але потім був засипаний ґрунтом і камінням. Зараз він фактично розкривається повторно. Під час археологічних робіт було виявлено елементи сельджукського орнаменту. Один із фрагментів знаходиться на підлозі розкопаного підсобного приміщення. Ті предмети побуту, які були виявлені тут під час розкриття входу в мечеть, зараз передаються в створений окупаційною владою т. зв. «Музей історії та археології», що знаходиться в Старому Криму на вул. Поліни Осипенко. По завершенню робіт планується археологічна консервація камінням і ґрунтом, як і у випадку із дюрбе Інджи-Бек-Хатун. Знімати ґрунт всередині приміщення мечеті, за словами учасників розкопок, не планується через загрозу обвалення стін. 
Основну загрозу спадщині Солхату несе відсутність повноцінної консервації і реставрації розкопаних об’єктів, починаючи з 80-х рр. минулого століття. Це неминуче призводить до втрати пам’яток золотоординського часу і визначного шару культурної спадщини. Відповідальність за знищення пам’яток лежить повністю на дослідниках, які ведуть розкопки там, де немає можливості проводити наукову консервацію. 

Публікація підготовлена в партнерстві з громадською організацією “CrimeaSOS”
Мечеть хана Узбека і медресе Інджи-Бек-Хатун

Середньовічний Солхат – місто, яке в 1444 р. стало першою столицею Кримського ханства і завоювало свою незалежність від Золотої Орди. До цього місто мало столичний статус лише одного з улусів (провінцій) Золотої Орди. Солхат – це головний центр золотоординської складової культурної спадщини Криму. Історія Солхату пов’язана з його статусом, як столиці, так і останнього пункту ординської і кримської частини Великого Шовкового шляху. За містом, у кримському порту Кафи, вже розпочиналась його генуезька частина. 
До складу середньовічного міста входить мечеть хана Узбека (1314-1315 рр) і медресе Інджи-Бек-Хатун (1332-1333 рр) із її похованням – дюрбе, – всі ці пам’ятки національного значення внесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Комплекс мечеті хана Узбека і медресе Інджи-Бек-Хатун є головними пам’ятками середньовічного Солхату. Можна сказати, що це найбільший збережений об’єкт Золотоординської цивілізації на всій території цієї середньовічної країни. 
Всередині і навколо комплексу мечеті хана Узбека й медресе Інджи-Бек-Хатун роботи велися у 2014–2021 рр. У 2014-2015 рр експедиція Ермітажу завершила розпочаті раніше роботи на дюрбе Інджи-Бек-Хатун. Роботи 2014–2015 рр розкрили поховальну камеру мавзолею середньовічної меценатки у межах будівлі медресе, складену з плінфи на вапняному розчині.
Станом на 2021 рік розкопки на території комплексу не ведуться, але за браком реставрації та консервації розкопаних об’єктів як таких, відбувається їхня поступова втрата. Яскравим свідченням цього є розкопки дюрбе Інджи-Бек-Хатун. Після розкриття роботами 2014-2015 рр поховальної камери мавзолею середньовічної меценатки, об’єкт був засипаний ґрунтом і закладений камінням. Але подібні роботи не можуть замінити професійного закріплення й музеєфікації руїн, а отже – запобігти їх подальшому руйнуванню. Більше того, тимчасовий захисний навіс, встановлений за проектом горезвісної компанії «Меандр», як тимчасовий захід для проведення реставраційних робіт, повністю спотворив візуальне сприйняття комплексу і, на жаль, став постійним. 
Водночас із зведенням «тимчасового навісу» взимку 2017 року працівники компанії «Меандр» провели варварське укріплення напівциркульних склепінь сучасним цементним розчином. Через різний ступінь водопроникності це призводить до накопичення вологи в автентичних вапнякових розчинах і руйнації стін. Останнє підтверджується інформацією кримських реставраторів від грудня 2017 року, тобто через неповний рік після «протиаварійних робіт». 

Міфи «імперії»: чому ми більше не побачимо оригінальний ансамбль Мітрідатських сходів
Колоніальна політика Російської Імперії на захоплених територіях виявлялася, в тому числі, і в творах монументального мистецтва, що збереглися до теперішнього часу – в архітектурі міст, скульптурах, розписах тощо. Частина з них стала усталеними символами, які міцно закарбувалися в сучасності та пов’язані не лише з окремим містами, а й з історичними періодами. Цього разу йдеться про пам’ятку, що нерозривно асоціюється з Керчю. 
Великі і Малі Мітрідатські сходи в Керчі – одна з візитівок міста, пам’ятка архітектури національного значення, занесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України (№ 010054). Збудовані в середині XIX століття сходи ведуть до вершини гори Мітрідат, де розташовувалося античне місто Пантікапей. Практично одночасно зі сходами, на вершині гори було збудовано Керченський музей старовини, який архітектурно повторював Афінський храм Гефеста, і усипальницю Івана Стемпковського, градоначальника Керчі в 1828-1832 роках, одного із засновників Міського музею старожитностей. Така конфігурація в архітектурі міста символізувала і підкріплювала міф про спадковість (історичну й культурну) Керчі часів Російської імперії від античного міста Пантікапей. 
До середини 30-х років XX століття радянська ідеологія будувалася на відмові від дореволюційних символів, а після – реабілітувала та повернула багато з них, прийнявши гібридну форму радянського імперіалізму. Під час Другої Світової війни було знищено усипальницю Івана Стемпковського, у 1959 році також знищено будівлю Музею. Зведений меморіал з Обеліском Слави безсмертним героям став новим символом вже радянського міфу про народ-переможець.
Наприкінці XIX століття сходи занепали, прикраси були частково розкрадені, частково зруйновані, а скульптури грифонів, які розташовувалися на нижньому майданчику, були зняті та переміщені на ворота феодосійської застави на в’їзді до Керчі. Лише у 60-х роках об’єкт почали відновлювати. Архітектурному ансамблю намагалися надати початковий вигляд, спираючись на документи і фотографії. У 1970-х і 1980-х рр працювали над відновленням першого і другого ярусів, балюстради з вазами і підпірних стін з нішами. Керченський скульптор Роман Сердюк зайнявся відновленням статуй з грифонами, які встановили в 1987 році. 
У 1982-1987 рр частково були реставровані Малі Мітрідатські сходи. Роботи велися за проектом інституту «Укрпроектреставрація». Сходи були повністю облицьовані плитами вапняку, проводилася заміна сходинок, встановлено бетонну балюстраду і ліхтарі. 
У червні 2015 року на місці реставрації середини 1970-х років через відсутність системи водовідведення сталося руйнування частини Мітрідатських сходів. 
У 2016 році окупаційна влада Криму анонсувала реставрацію Великих і Малих сходів. Проект мала розробити російська компанія “Меандр”, відома причетністю до руйнування інших пам’яток (Бахчисарайського Ханського і Воронцовського палаців, Генуезької фортеці, дому Чехова, Ластівчиного гнізда, Лівадійського палацу тощо). 
Згідно з проектом “Меандру”, безпосереднім виконавцем робіт була будівельна компанія “Баварський будинок” (рос. – «Баварский дом»)
В результаті роботи т.зв. «реставраторів» на стіні з меморіальною дошкою на Малих сходах було частково демонтоване вапнякове облицювання. Крім того, підконтрольний окупантам підрядник повторив помилку своїх попередників 70-х років і не встановив систему водовідведення, через що літні зливи перетворили сходи на водоспад, а в подальшому це й призвело до їх руйнації.
Знищення ж Великих сходів були масштабнішими. Фактично їх збирали наново, залишивши лише оригінальні стіни першого, другого ярусів і, частково, третього. Водночас зникли левові голови, які розташовувались над воротами першого ярусу.
Якщо на Малих сходах облицювання було демонтоване лише частково, то на Великих облицювання зняли повністю – від бічних стін останнього сходового маршу до обеліска Слави. Крім верхнього ярусу, на Великих сходах так само не встановили систему водовідведення. 
У квітні 2021 року так званий міністр культури Криму Аріна Новосельська заявила, що в плани окупантів входить відновлення каплиці на місці поховання Івана Стемпковського, а також Музею старожитностей на вершині гори Мітрідат: як радянська влада змінила офіційний погляд на зв'язок Керчі і Пантікапею , так і окупаційні будівельники намагаються поєднати імперський міф із соціалістичним, заклавши у проект відтворення усипальниці Стемпковського і будівлі Музею старожитностей. 
Але на сходах ці два погляди так і не дійшли згоди: цілком довільно розкривалися дорадянські будівельні шари, і, одночасно, зберігалися результати робіт радянських майстрів реставраторів та зникали леви над воротами, а руст (камінь з грубо обтесаних лицьовою поверхнею), який надавав монументальності першому ярусу Великих сходів, був замінений на шліфований вапняк. Це призвело до знищення автентичних Великих і Малих сходів і будівництва на їх місці таких, що не існували в жодному з періодів історії.

Публікація підготовлена в партнерстві з громадською організацією “CrimeaSOS”
Сімферопольський художній музей
Сімферопольський художній музей розміщується в колишній будівлі Офіцерського клубу 51-го піхотного Литовського полку. Будівля зведена на початку ХХ століття під керівництвом архітекторів Ф. К. Кіблера та Є. Д. Садовського. 22 жовтня 1913 року кримські газети висвітлювали подію освячення новозведеної будівлі, що збіглася зі святкуванням 104-ї річниці розквартированого в Сімферополі Литовського полку, який свого часу брав участь у Бородінській битві, «Битві народів» під Лейпцигом та закордонних походах.
У 1920 році будинок перейшов до Червоного Хреста, а з 24 червня 1922 року, після тривалих звернень професора Ернста, що завідував на той час Центральним музеєм Тавриди, будівлю передано під музей. У 1936-1937 рр було створено Сімферопольську картинну галерею, яку через 30 років (у 1966 році) перейменували на Сімферопольський художній музей.
У 1980-1990 рр у музеї проводилася реставрація, під час якої було відновлено як інтер'єри Офіцерських зборів, так і елементи його зовнішнього оздоблення.
Наступну «реставрацію» почала  горезвісна компанія «Меандр», якою було спотворено не одну пам’ятку Криму. Протиаварійні роботи восени 2016 року, окрім реконструкції покрівлі, гідроізоляції підвалу та створення зовнішньої дренажної системи, включали й демонтаж автентичних балконів другого поверху на східному і західному фасадах. 
Церква Іоанна Предтечі

Церква Іоанна Предтечі є пам’яткою національного значення, найдавнішим з нині діючих храмів на території Криму. Вона безперервно використовувалася, починаючи з часу заснування між VIII і ХII століттям. До завоювання Криму османами і входження Воспоро (Керчі) до Кафінської провінції, церква була точкою тяжіння всієї міської забудови середньовічного міста. Після створення турецької фортеці і поступового збільшення кількості мусульманського населення, роль храму, як об’єднуючого центру християнської громади, лише посилюється. Грецька церква в Керчі згадується за часів Ібн Баттути (30-ті рр. ХIV ст.) і далі у «Описі…» Емідіо Дортеллі д'Асколі (20-30-ті рр. ХVII ст.), а також у «Книзі подорожей…» Евлії Челебі (60-ті рр. ХVII ст.). Однак під сучасним ім’ям храм починає згадуватись після загарбання Криму Російською Імперією у 1783 році. Здавалося, що такий потужний історичний бекграунд церкви Іоанна Предтечі забезпечить їй цілковиту недоторканність і захист від руйнування в умовах окупації. Більше того, на відміну від інших об’єктів культурної спадщини, загарбаних Російською Федерацією у 2014 році, до 2021 року храм не потрапляв до інформаційних повідомлень. Але через незаконне будівництво навпроти храму та після руйнівної повені в червні 2021 року, церква знову потрапила до уваги спочатку російських ЗМІ а потім і окупаційних органів влади. Будівництво 4-поверхового готельно-ресторанного комплексу, за адресою вул. Димитрова, 4, ведеться на ділянці, яку в 2015 році окупаційна адміністрація м. Керч віддала під приватну забудову. Це вже призвело до знищення археологічного шару, а після закінчення будівельних робіт повністю зруйнує історичний архітектурний ансамбль місцевості, де церква Іоанна Предтечі завжди була домінантою. Однак загрозу становить не лише будівництво, але й відсутність контролю за експлуатацією пам’ятки Російської православною церквою. На додачу до самовільно встановленої у 2012 році системи кондиціонування і теплої підлоги, після окупації з’явилися технічні отвори для виводу конденсату. Їх було зроблено безпосередньо у товщі стін прибудови ХІХ століття, що призвело до її пошкодження. Крім того, зафіксовані поодинокі вивали каменю з зовнішнього панцира стін на південному і західному фасадах прибудови. Окрему загрозу становлять т. зв. «роботи з благоустрою», які змінюють оточуючий ландшафт, та незаконні археологічні розкопки, які ведуться на території середньовічного християнського некрополя. Метою останніх є дослідження і фіксація поховань для подальшого їх знищення під «благоустрій». Про музеєфікацію досліджених об’єктів, маркування території взагалі не йдеться. Таким чином, зусиллями окупаційних органів влади собор Іоанна Предтечі з домінанти середньовічного міста Керч перетворюється на чергову «давню церкву», повністю позбавлену контексту і, як наслідок, – можливості розуміння цінності для місцевого населення.

Публікація підготовлена в партнерстві з громадською організацією “CrimeaSOS”

Церква Святого Геворка
Під час будівництва у 2019 р. багатоквартирних житлових будинків на території середньовічного монастирського кладовища біля вірменській церкві Св. Геворка (пам’ятка національного значення, обліковий №268/5-Н), було створено загрозу для існування цілісного комплексу пам’ятки архітектури і містобудування національного значення – Генуезька фортеця (Карантину). Остання є частиною колективного номінаційного досьє «Пости та укріплення на торгових шляхах генуезців від Середземного до Чорного морів», яке внесене до попереднього списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. 
У 2020 році земельні ділянки, на яких вже розпочали забудову, все ж таки були визначені як охоронна зона пам’ятки, і будівельні роботи припинили. Однак дисонуючі частини споруд, які вже було зведено, і досі не демонтовані. 
Стан церкви на сьогодні невтішний: по всьому фасаду трапляються неадаптовані місця післявоєнних ремонтів; тріщини й елементи старовинної кладки укріплені сучасним цементом. Біля входу до церкви згруповане каміння,  яке, скоріш за все, є елементами стіни. На відстані 10,5 м від східної стіни проходить газова труба, опори якої стоять на храмовому некрополі.
Окрім загрози забудови території Карантину і охоронної зони Церкви Святого Геворка, великі ризики несуть і нерегульовані будівельні роботи в самій церкві, які проводяться вірменською общиною без втручання окупаційних органів охорони культурної спадщини, проведення науково-проектувальних та підготовчих робіт. Так у 2018 – 2019 роках, при проведенні робіт з укріплення стін, була замінена покрівля з використанням сучасних матеріалів, що, хоча й захистило пам’ятку від подальшого метеорологічного впливу, однак спотворило її зовнішній вигляд.