Реєстр незаконних археологічних розкопок

перелік обʼєктів руйнації памʼяток Криму

Всього обʼєктів

  • 114

Акмонайський рів і вал

Акмонайський рів і вал

Східний Крим є регіоном з визначальною складовою неповторних ландшафтних пам’яток археології. Насамперед, їх представлено ровами та валами Боспорського царства: Тирітакським, Чокракським та Узунларським. Водночас тут є ще один, четвертий рів, історичну загадку якого не вирішено й досі – це Акмонайський рів та вал. Ця давня оборонна споруда відсікає та обороняє Керченський півострів на Акмонайському перешийку від решти Криму.

Час будівництва Акмонайського рову й дотепер достеменно невідомий. У науковій літературі є думка, що ця подія датується початком VI ст. до н.е. Інакше кажучи, Акмонайський рів дотичний до «рову сліпих рабів скіфів», про яких писав Геродот. Хоча слід зауважити, що це не є стовідсотково підтвердженим науковим фактом.

До складу пам’ятки входять рів, вал, не менше трьох курганоподібних насипів і, ймовірно, одна боспорська фортеця ІІ – ІІІ ст.

Інфраструктурне будівництво, що розгорнулося в Криму після окупації, завдало чималих пошкоджень пам’ятці . Незаконні археологічні роботи були проведені у 2014 р. (ЛЕП Краснодарський край – Крим, один розріз), 2016 р. (магістральний газопровід Краснодарський край – Крим, 2 розрізи), 2017 рр. (автомобільна дорога Керч-Севастополь, один розріз) та ще один невідомий проєкт з одним розрізом. Досить великими незаконними розкопками були роботи 2016–2017 рр., що знищили 1400 кв.м пам’ятки . Інші роботи, хоч і були локальними, але не менш руйнівними. Наприклад, у 2014 р. через рів було незаконно прокладено археологічну траншею завширшки 3 м та завдовжки 20 м. Дослідження пам’яток типу Акмонайського рову такими «локальними» роботами несуть чималу загрозу. Обмеженість ширини фронту робіт створює загрози перед археологами, коли вони можуть «пропустити» датуючі знахідки чи найважливіші елементи оборонних конструкцій.

Античне городище Акра

Античне городище Акра є яскравою пам’яткою на межі історії людства та геології регіону. Акра була невеликим портовим містом Боспорського царства, яке було частково затопленим на глибину до 4 м унаслідок невстановлених явищ геологічної та гідрологічної історії Керченського півострова.

Датується кінцем VI ст. до н.е. – ІV ст. н.е.

До складу пам’ятки входять оборонні споруди, міська забудова, храми та господарські комплекси стародавнього міста. Частково культурні горизонти Акри розташовуються на березі моря та на піщаному пересипу озера Яниш.

У руйнуванні Акри відмічаємо активну участь двох чинників: природнього та антропогенного. Природний чинник активно впливає на знищення забудови стародавнього порту в прибійній зоні підніжжя м. Такіль і території піщаного пересипу озера Яниш. Підводна частина Акри активно руйнується незаконними археологічними підводними розкопками . Вони щорічно проводилися у 2014 – 2019 рр. Підводними роботами у 2015, 2017–2019 рр. досліджувалася міська забудова (не менше 4 «садиб») усередині периметру, обмеженого оборонними мурами. У 2018 р. незаконним археологічним розкопкам було піддано оборонні споруди: вежа першої південно-західної оборонної стіни міста та північний оборонний мур. Наземні незаконні розкопки було здійснено у 2016–2017 рр. на території пересипу озера Яниш (міська забудова, південно-західний оборонний мур і його еспланада) та у 2018 р. (повторно розкрито раніше досліджені споруди в зоні пляжу).

Найбільш значущою знахідкою була золота сережка з голівкою лева IV ст. до н.е., зроблена під час розкопок 2015 р. на території внутрішньоміської забудови Акри.

Античне поселення Джанкой

Античне поселення Джанкой є елліністичним населеним пунктом сільської хори Боспорського царства.

Після депортації кримськотатарського народу в 1944 р. поселення Джанкой перейменували на Кам’янку. Але й ця назва втратилася через поглинання містом Керч цього села. Таким чином, стався розрив топонімічної традиції, який «закріпили» російські археологи, надавши пам’ятці Джанкой назву «Будмістечко».

Поселення датується IV – III ст. до н.е.

У 2014 р. на території поселення були проведені незаконні археологічні розвідки та розкопано 7 розвідувальних шурфів, які підтвердили наявність пам’ятки археології.

Археологічний комплекс Киз-Аул

Археологічний комплекс Киз-Аул – це некрополь невідомого стародавнього міста на південному узбережжі Керченського півострова. Зважаючи на масштаб і монументальність похоронних комплексів некрополя, можна припустити, що це була чимала фортеця, воєнна колонія, що була заснована Мітрідатом VI. Після доби т.зв. «готських походів» некрополь був покинутий (не пізніше IV–V ст.). У ранньовізантійський час він стає осередком незвичайного поселення. Кам’яні склепи некрополя пристосовуються його мешканцями, як будинки. Ще пізніше, у т.зв. «салтівський» час, колишні склепи-будинки переобладнуються під стійла для сезонного утримання дрібної рогатої худоби.

Некрополь датується ІІ до н.е. – V ст. н.е., але основний час здійснення поховань на ньому датується І – ІІІ ст. Найпізніші виявлені на некрополі середньовічні знахідки та похоронні комплекси датуються між другою половиною Х ст. та XII – XIII ст. Ранньовізантійське поселення функціонувало у VI – VII ст. Склепи некрополя були переобладнані під стійла у другій половині VIII – першій половині X ст.

До складу некрополя входять ґрунтові могили, ґрунтові могили з кам’яними ящиками, одно-двокамерні кам’яні склепи з дромосом, поховання собак та коней. Поселення представлене поодинокими напівземлянками, кам’яними склепами, переобладнаними під житло або стійло для худоби.

Некрополь Киз-Аул незаконно розкопувався у 2015–2019 рр. Основний район досить обмежених робіт був зосереджений вздовж прибережної лінії, схильної до активної абразії.

У 2017 р. під час незаконних розкопок у склепі № 10 було зроблено відкриття фрагмента мармурового напису . Він датується 204 р. і належить боспорському високопосадовцю Гераку, сину Понтика, головного перекладача аланів і керівника царського двору. Він відремонтував, ймовірно, міську браму міста, жителі якого залишили некрополь Киз-Аул. Другий відомий напис 208 р. Герака раніше був знайдений під час розкопок Гермонасси (Таманське городище).

Бараки часів Кримської війни 1854–1856 рр

Бараки часів Кримської війни 1854–1856 рр . на гірському масиві Кок-Агач-Даґлари є польовим табором військ Російської імперії. Він був розташований у найближчому тилу армії під час Чорноріченського та Інкерманського боїв. Об’єкт має вузькі хронологічні рамки: після втрати табору на Федюхіних висотах на початку весни 1855 р. і підписанням Паризької мирної угоди, що закінчила Східну війну, в 1856 р.

Пам’ятку виявлено у 2016 р. під час незаконних археологічних розвідок у межах проєктних робіт для будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Незважаючи на розташування пам’ятки на гірському масиві Кок-Агач-Даґлари (на початку ХІХ століття російські переселенці почали називати масив Мекензієвими горами через назву хутора Фоми Мекензія), російські археологи надали пам’ятці колоніальну назву. Тим самим підтверджується кричуща некомпетентність та методичні помилки співробітників Інституту археології РАН.

До складу пам’ятки входять польові бараки армії Російської імперії, печі та залишки насипу батареї. Російські бараки часів Кримської війни 1854–1856 рр. на гірському масиві Кок-Агач-Даґлари було незаконно розкопано «під знесення» у 2018 р. у межах будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Було знищено майже половину території пам’ятки – близько 1га.

Бухта Ак-Бурун

Бухта Ак-Бурун

Пам’ятка археології є відвалом ґрунту від днопоглиблювальних робіт у гавані Пантікапея-Боспора-Керчі («Генуезького» молу (насипу для захисту від хвиль), що були проведені у 70-х рр. ХХ ст. Тоді було зруйновано комплекс «скидання» портових розвантажень/навантажень.

Пам’ятку було виявлено під час незаконних розвідок (шурфування) на дні бухти у 2014 р під час зведення розв’язки Керченського мосту. Незаконно розкопано – у 2015–2017 роках.

Загальна хронологія переміщених відкладень культурного шару на дні бухти Ак-Бурун (за винятком знахідок 70-х рр. ХХ ст.) належить до V ст. до н.е. – XIII ст.

До складу пам’ятки входить кілька шарів відвалу керамічного бою, що перемежовуються прошарками донних відкладень на глибину до 1,2 м від поверхні дна.

Під час незаконних розкопок 2015–2017 рр. переміщені відкладення культурного шару на площі 3500 м 2 було знищено . Значущість втрат для культурної спадщини Криму найкраще ілюструє виявлення у 2017 р. унікальної теракотової голови – частини вотивної чи архітектурної монументальної теракоти. Цей об’єкт, швидше за все, з Коринфу, де такі речі масово виготовлялися у VI ст. до н.е.

Городище Артезіан (антична Пароста)

Городище Артезіан (антична Пароста) входило до складу Боспорського царства, як один із його опорних прикордонних пунктів. Унікальність Артезіану в тому, що тільки тут археологічно простежується військова кампанія Боспоро-римської війни 46/47 — 49 рр. Це зіткнення Боспору й Риму було спровоковано усуненням боспорського царя Мітрідата III римським імператором Клавдієм і призначенням новим правителем Котіса I, який, як і Мітрідат, походив із місцевого правлячого дому. Унаслідок цих подій на Боспорі піднялося повстання й Пароста зуміла відбити перший штурм римсько-котісовських військ у 46/47 рр. У 49 р городище Артезіан завоювали римляни, війна закінчилася, а влада Котіса I вже ні в кого не викликала заперечень.

Пам’ятки історичного ландшафту городища Артезіан сумарно датуються від IV ст. до н.е. до VIII–X ст. Хронологія городища Артезіан укладається в рамки IV ст. до н.е. — IV ст. н.е. Оборонні стіни ранньої Цитаделі Артезіана перекривають залишки святилищ хтонічним богам IV ст. до н.е. У безпосередній близькості до античної фортеці розташовано два синхронних некрополі. Південно-західний могильник (цей об’єкт, як і всі інші нові, виявлено у 2017–2018 рр.) примикає й частково перекриває курганні групи Паша-Салин-Південь (окупаційна назва «Чистопілля-Північне»), що належать епосі енеоліту і бронзового століття. Археологічні розвідки, проведені перед/під час розробки кар’єрів піску Центрально-Салинського родовища, показують, що крім античного й ранньосередньовічного некрополя в районі городища присутній пізній цвинтар XVII-XIX ст., який, мабуть, належав пізньосередньовічному поселенню Маяк-Салин.

До складу городища Артезіан входять руїни Ранньої (IV ст. До н.е. — I в.) і Пізньої (I — IV ст.) Цитаделі, оборонні рови, вали і комплекс міської забудови.

Основним різновидом знищення городища Артезіан є незаконні археологічні розкопки. У 2014–2019 рр. роботи було зосереджено в просторі між оборонною стіною ранньої Цитаделі й оборонним ровом. Тут було досліджено докрепосний жертовник хтонічним богам і жертовник римського часу. Основними об’єктами забудови простору перед стінами ранньої Цитаделі є напівпідвали садиб міської забудови городища.

Не менш значним викликом безпеці комплексної пам’ятки є функціонування кар’єру з видобутку піску на родовищі Центрально-Салинському . Знищення пам’яток у зв’язку з його роботою припадає на 2017–2018 рр. У 2017 р. кримське «Таврійське археологічне товариство» провело археологічну розвідку території, виділену окупаційною адміністрацією під розробку родовища піску. У результаті проведення незаконних археологічних робіт, які були здійснені, навіть без дозволу окупаційної влади, пам’яток на території понад 100 га не було виявлено. Проведені одночасно з цим розвідки дослідників городища Артезіан, показали, що висновки про відсутність пам’яток археології «Таврійським археологічним товариством» на місці майбутнього кар’єру були просто сфальсифіковані. Було проігноровано 30 курганів і три поселення елліністичного часу. У 2018 р. «Таврійським археологічним товариством» була досліджена «під знесення» курганна група Паша-Салин-Південь (окупаційна назва «Чистопілля-Північне») — наскільки змінилася якість їхніх робіт, порівнюючи з 2017 р., залишається невідомим.

Найбільш яскравою знахідкою 2014–2019 рр. є фрагмент кам’яної стели з вершниками, що скачуть один за одним. Її було відкрито в 2017 р.

Головним викликом збереженню об’єкта залишається проблема консервації городища. Відсутність постійного музейного (екскурсійного) обслуговування перетворює яскраву й найважливішу східнокримську пам’ятку історії контакту і втрати Боспорським царством незалежності під тиском Римської імперії в невиразні купи каміння на околиці сучасної індустріальної зони.

Городище Беляус

Городище Беляус є об’єктом далекої хори (сільськогосподарської округи) Херсонесу Таврійського. Це не місто, фортеця чи замок у звичайному розумінні. Беляус є комплексом із трьох сільських садиб, об’єднаних у єдиний «форт», або, точніше, притулок. Таких об’єктів на найближчій хорі Херсонесу зустріти неможливо – єдина оборонна система, що боронила розмежований Гераклейський півострів та близькість самого Херсонеса, робила життя херсонеситів досить вільним і спокійним. Колонізація віддаленого регіону, загальна слабкість основних міст далекої хори, порівнюючи зі столицею поліса, та близькість Степу вносили свої корективи в життя херсонеситів. Це змусило їх згрупувати свої садиби у єдиний комплекс для підвищення оборонного потенціалу та збільшення шансів дочекатися підкріплення під час військової небезпеки, а також зберегти своє майно та життя.

Городище Беляус датується другою половиною IV – II ст. до н.е., коли воно входило до складу Херсонеського полісу. Згодом, у ІІ столітті до н. е. тиск Степу знищів Херсонеський поліс на Тарханкуті, й Беляус став скіфським варварським поселенням античного часу. Гине городище у I ст. і відновлюється лише на короткий час у ІХ-Х ст.

До складу городища Беляус входить 3 укріплені сільські садиби з домінуючими в них вежами з протитаранними пірамідальними поясами, західне неукріплене передмістя та могильник.

Загрозу безпеці городища Беляус становить комплекс двох чинників. По-перше, берег Чорного моря, на якому стоїть пам’ятка схильний до активних процесів вітрової та хвильової ерозії – море поступово «з’їдає» берегову лінію разом із городищем. Другим чинником є ??незаконні археологічні розкопки . Дослідження на широких площах здійснювалися на території пам’ятки археології у 2014–2016 рр. та 2019 р. Роботи були зосереджені на території західного передмістя городища. У 2014 р. геомагнітну розвідку без земляних робіт було здійснено на могильнику Беляуса.

Руйнівний вплив незаконних археологічних розкопок на збереження пам’ятки ідентичний тим, що можна побачити на інших класичних об’єктах археології Криму. Відсутність послідовної реставрації та консервації досліджених об’єктів веде до їхньої поступової втрати.

Городище «Бєлінське», ймовірно місто Тафр

Городище «Бєлінське», ймовірно місто Тафр , є прикордонним населеним пунктом Боспорського царства. Городище поєднало в собі найважливіші для Боспора оборонні функції, перебуваючи безпосередньо поруч із Узунларським валом – західним державним кордоном Боспора. По-друге, воно відігравало важливу роль торговельного перевалочного пункту на перетині шляхів у Пантікапей, Феодосію та Степовий північний Крим.

Серед інших боспорських міст городище Бєлінське є досить пізнім. Воно було засноване в ІІ ст. н.е., коли Боспорське царство вже перебувало в напівзалежному стані від Римської імперії. Проіснувало городище, як міське поселення, до V ст. Територія городища використовувалася у VIII–IX ст. Поховання на некрополі тривали, можливо, й у пізніший час – наприкінці XI – XII ст. Не пізніше XVIII ст. в районі західного посаду городища з’явилося кримськотатарське с. Аджи-Елі, перейменоване у 1948 році в Державіно (нині не існує). Ім’я ж городищу було присвоєно за сталінською назвою селища Бєлінське, яке до депортації кримських татар в 1944 р. мало назву Палапан.

До складу пам’ятки входять оборонні споруди трьох хронологічних періодів з оборонними стінами, вилазними хвіртками, вежами, ровами та валами, міська квартальна забудова, вулиці із системою водовідведення за межі оборонних стін, зольник за межами міста та могильник.

У 2014–2021 роках городище активно піддається незаконним археологічним розкопкам наукового характеру експедицією Тульського державного педагогічного університету. За цей час роботи велися на різних ділянках пам’ятки: на східній частині та некрополі. Розкоп «Східний» незаконно у досліджувався в 2014–2021 рр.. На ньому було відкрито сакральний зольник із кільцевим муруванням навколо, житлову та господарську забудову різного часу та ділянку ранньосередньовічних поховань. Роботи на некрополі городища також не припинялися у 2014 – 2021 рр. Тут вони були зосереджені на пошуку кордонів могильника на західній ділянці.

Наслідки незаконних археологічних розкопок наукового характеру є звичайними для пам’яток археології Криму. Відсутність програми консервації та реставрації досліджених археологічних залишків через певний час призводить до їхньої практично повної втрати .

Городище Кульчук

Городище Кульчук – невелике добре укріплене містечко на дальній хорі (території) Херсонесу Таврійського. Археологічні розкопки дотепер не розкрили повністю його планування. Однак немає сумнівів щодо особливої ролі городища на Тарханкуті та його панування над навколишньою хорою. Особливу цінність городище має не лише, як укріплене містечко демократичного поліса, але і як городище, на території якого життя тривало й у пізньоскіфський час, і в середньовіччі – справжні темні віки для історії півострова Тарханкут та всього Північно-Західного Криму.

Датується городище IV ст. до н.е. – І ст., IХ – X ст. та XIII – XIV ст.

До складу Кульчука входять руїни елліністичних садиб та оборонних споруд (мури та вежі з протитаранним поясом), культурні горизонти та об’єкти пізньоскіфського та середньовічного часу.

Загрозу безпеці городища Кульчук становить комплекс із двох чинників. По-перше, берег Чорного моря, на якому стоїть пам’ятка, відчуває дію активних процесів вітрової та хвильової ерозії . Море поступово «з’їдає» берегову лінію разом із городищем.

Другим чинником є ??незаконні археологічні розкопки. Дослідження на широких площах здійснювалися на території пам’ятки археології у 2014 – 2019 рр. Роботи були зосереджені на двох об’єктах: городищі та могильнику. На території городища в центрі незаконних розкопок опинилася т.зв. вежа «Геракла» з протитаранним поясом. Також досліджувалися та прилеглі до неї оборонні мури та дві садиби, розташовані на схід та захід. Крім елліністичних чи давньогрецьких шарів незаконно розкопувалися горизонти пізньоскіфського часу та середніх віків. На території некрополя у 2014 – 2015 рр. було проведено геомагнітну розвідку. За її результатами у 2015 р. було незаконно розкопано непограбований у давнину пізньоскіфський склеп.

Найбільш значущим відкриттям можна визнати дослідження у 2019 р. шарів XIII – XIV ст., зафіксованих на пам’ятці вперше за весь час його археологічного вивчення.

Городище Сююр-Таш

Городище Сююр-Таш розташоване на Караларському узбережжі Керченського півострова. Це укріплене сільське поселення (село з оборонним муром).

У ІІІ ст. до н.е. відбуваються фундаментальні зміни поміж сільських поселень Боспорського царства: зникають неукріплені села, а замість них з’являються нові села-замки, зведені на вигідних для оборони мисах та висотах Приазовського узбережжя Керченського півострова.

Сююр-Таш виділяється поміж інших укріплених сіл тим, що він є найвідомішим. Пам’ятка досить добре вивчена і важлива для розуміння історії освоєння сільськогосподарської периферії Боспорського царства. Датується поселення Сююр-Таш серединою ІІІ – ІІ ст. до н.е.

До складу пам’ятки входить господарська та житлова забудова, оборонні споруди, міжквартальні дороги та зольники.

Незважаючи на те, що незаконні розкопки поселення Сююр-Таш мають виключно науковий характер, вони загрожують збереженню пам’ятки . Брак кваліфікованої програми реставрації та консервації розкопаних об’єктів у підсумку руйнують їх.

Незаконні археологічні розкопки 2014 – 2019 рр. були зосереджені в північно-східній та південній частинах городища. Досліджувалися господарські та житлові споруди, господарські ями та зольники.

Городище Чайка

Городище Чайка та його історичний ландшафт представляють комплексну пам’ятку часів Херсонеського полісу і його варварського оточення. Городище є укріпленим поселенням зі складною й багатошаровою історією.

Особливе та помітне місце в культурній спадщині, що залишив по собі Херсонеській поліс, посідає перший етап його існування. У IV – III ст. до н.е. городище Чайка було добре укріпленим містечком із чітко окресленою функцією емпорія (торгове поселення) або громадського складу продуктів виробництва найближчої хори. Тут їх могли накопичувати, охороняти та переправляти до центру поліса, у Херсонес. Імовірніше, це припортове містечко обслуговувало також городища Беляус та Кульчук. Треба зауважити, що північна частина Каламітської затоки та район Керкенітиди розглядався херсонеситами, як досить безпечний. Про це свідчить розташування на городищі Чайка великих, швидше за все полісних складів, на місці яких пізніше з’явилися три укріплені садиби, що належали виноробу, каменяру та майстру сирцевої цегли. Проте вони не були згуртовані в єдиний комплекс-форт, як можна побачити на городищі Беляус. Після загибелі Херсонеської держави на Тарханкуті на території городища виникає досить велике пізньоскіфське містечко з чітко вираженим за пізньоскіфськими реаліями плануванням поселення й торговими лавками. Ненадовго життя на городищі після пізніх скіфів повертається в середньовіччі. Датується городище Чайка останньою чвертю IV ст. до н.е. – І ст. н.е. та VIII – X ст.

До складу пам’ятки входять руїни оборонних мурів, веж і забудова укріпленого елліністичного містечка із залишками великих громадських складів, садиб. Після закінчення елліністичного етапу історії городища до складу пам’ятки увійшли два поселення: пізньоскіфське та VIII – X ст. Крім цього, до складу об’єкта входить курганний некрополь та каменоломні часів херсонеської хори та пізньоскіфської культури.

Незаконні археологічні розкопки городища Чайка у 2014 – 2019 рр. були зосереджені в північно-західній частині пам’ятки. Тут досліджувалась околиця пізньоскіфського городища, яка перекрила будівельні залишки елліністичної садиби 2-го періоду існування пам’ятки і, ймовірно, складську інфраструктуру всередині фортеці 1-го будівельного періоду. У 2015–2017 рр. було проведено незаконні розкопки на території курганного некрополя городища Чайка, який перекриває пізньоскіфську каменоломню.

Група з 2 курганів у с. Челебі-Ага

Група з 2 курганів у с. Челебі-Ага являють собою два різні, але по-своєму яскраві поховальні комплекси.

Курган 1, швидше за все, був спочатку святилищем бронзового віку з кромлехом (споруди із вертикальних кам’яних плит) у формі наближеної до прямокутного. Як і в багатьох інших, у центрі кромлеху було зроблено поховання представниками ямної культурно-історичної спільності та споруджено курган. Поховання відбувалися в ґрунтових могилах та кам’яному ящику.

Курган 2 спочатку був поховальним комплексом. Він належав, зважаючи на великі розміри і розмах здійснених поминально-похоронних обрядів, дуже сильному та багатому клану. Всього в ньому було зроблено 22 поховання. У структурі насипу фіксується початковий етап його функціонування, коли це було 2 різних кургани над другим та третім похованнями ямної культурно-історичної спільноти. Після зрощування курганів в один було споруджено 2 рови, один з яких заплив практично відразу через руйнування (розповзання) насипу кургану. У структурі насипу фіксуються його зміцнення кам’яним панцирем. У великому рові під час незаконних розкопок було відкрито посвяту кіммерійському похованню воїна VIII ст. до н.е.

Як і в багатьох інших випадках, започатковані ямними племенами некрополі стають традиційними місцями здійснення поховань упродовж тисячоліть.

Пам’ятку виявлено під час розвідок та незаконних розкопок під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь у 2017 р. Російські археологи надали пам’ятці «сталінську» назву с. Челебі-Алі - «Льговське», яка з’явилася внаслідок депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Група з 2 курганів у с. Челебі-Ага було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Пам’ятку можна вважати втраченою.

Ґрунтовий могильник Бієлі

Ґрунтовий могильник Бієлі є кримськотатарським цвинтарем невідомого села ханського періоду історії Криму. Некрополь був розташований на поселенні бронзового віку, яке майже не зберіглося.

Пам’ятку відкрито у 2018 р. під час будівництва залізничного підходу до Керченського мосту. В північній частині могильник на момент проведення незаконних розкопок вже був значно пошкоджений кар’єром та кам’яними відвалами.

Ґрунтовий могильник Бієлі датується ХVI–ХVIII ст.

До складу стародавнього цвинтаря входить щонайменше 160 поховань. Вони представлені ґрунтовими могилами та підбоями. У похоронному обряді за положенням кістяків добре фіксується застосування саванів. На некрополі виділяються т.зв. «сімейні» компактні ділянки поховань.

Пам’ятку незаконно розкопано «під знесення» у 2018 р. під час будівництва залізничного підходу до Керченського мосту. Її можна вважати втраченою. Згодом через коригування траси проходження залізничного полотна місце колишнього розташування цвинтаря забудовано не було.

Ґрунтовий могильник Нетлес

Ґрунтовий могильник Нетлес є кримськотатарським цвинтарем, розташованим у районі однойменного історичного села. Цвинтар тяжів до одиночного кургану, на південно-західній периферії якого й був розташований. Наразі точне розташування села втрачено.

Пам’ятку виявлено у 2018 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь . Причому під час незаконних археологічних розвідок, які пройшли перед будівництвом, могильник Нетлес виявлений не був.

Російські археологи надали пам’ятці «сталінську» назву с. Бекі-Елі - «Живописне», що з’явилася внаслідок депортації кримськотатарського народу в 1944 р. Також було проігноровано мапу Криму 1790 р. Ф. Чернова, де зафіксовано місцерозташування села Нетлес - саме на місці відкриття некрополя.

Датується ця пам’ятка XVI – кінцем XVIII ст. До її складу входять поховання, зроблені в ґрунтових ямах чи підбоях.

Ґрунтовий могильник Нетлес було незаконно розкопано «під знесення» у 2018 р . під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Знищено щонайменше 67 могил.

Ґрунтовий могильник Орта-Егет

Ґрунтовий могильник Орта-Егет є кримськотатарським цвинтарем, розташованим на околиці однойменного історичного села.

Пам’ятку виявлено під час незаконних розвідок, проведених у процесі проєктних робіт з будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Могильник датується XV–XVII ст.

До складу пам’ятки входять ґрунтові могили із залишками дерев’яних трун.

Ґрунтовий могильник Орта-Егет було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. при будівництві автомобільної дороги Керч-Севастополь. Під час робіт було знищено 130 могил.

Ескі-Кермен

Ескі-Кермен є однією з класичних фортець Південно-Західного Криму. Вона була збудована візантійськими військовими інженерами, одночасно з Мангупом, Інкерманом, Кирк-Єром (Чуфут-Кале) та Баклою наприкінці VI ст.

Період існування Ескі-Кермену припадає на період між VI та XIV століттями.

Спочатку Ескі-Кермен був центром однієї з областей країни кримських готів Дорі. Внутрішнє планування його кварталів, характеризується наявністю геометрично розташованих вулиць, що перетинаються під прямими кутами (т.з. «гіпподамова» система).

Після невдалого антихазарського повстання митрополита Іоанна Готського Ескі-Кермен втрачає свою оборонну систему й до своєї загибелі вже існує без неї.

На якомусь етапі в Ескі-Кермені, напевно, перебуває престол митрополита Готії.

Наприкінці XIII ст. місто переживає першу свою кризу та тотальну руйнацію.

Радянська історіографія, а за нею регіональна археологічна школа разом з російськими дослідниками, звинувачують у цьому темника Золотої Орди Ногая.

Після цих подій ХІІІ ст. місто відбудовується, проте остаточною гине у першій половині XIV ст.

До складу пам’ятки входять руїни оборонних мурів (зокрема, оборонний комплекс на південному схилі з протейхізмою, серпантином дороги та головними воротами), руїни веж, вирубаних у скелі печерних бойових казематів, міські квартали із храмами, зокрема, з фресками, а також некрополі, комплекс Великої базиліки та облоговий колодязь.

Основною формою руйнування Ескі-Кермена є активні незаконні археологічні розкопки. З 2015 р. по 2019 р. вони велися на території кварталу 1 у центральній частині плато. У 2015, 2017 рр. роботи було виконано на некрополі городища. У 2016 р. було досліджено одну з каменоломень на підйомній дорозі до Південних воріт. У 2018 – 2019 рр. розпочалися незаконні розкопки кварталу 2 та міської забудови на захід від Великої базиліки (головна вулиця та квартал із некрополем).

Найбільше відкриття було зроблено у 2019 р. Нові досліджені комплекси надали можливість відмовитися від теорії про повний розгром Ескі-Кермена наприкінці XIII ст. та підтвердили відновлення життя на пам’ятці у першій половині XIV ст.

Залишки традиційної системи землекористування на Кок-Агач-Даґлари

Залишки традиційної системи землекористування на Кок-Агач-Даґлари До складу пам’ятки «Залишки традиційної системи землекористування на Кок-Агач-Даґлари» входять каїрни (кьорни/клірнцкьорни) – кам’яні курганоподібні купи або вали діаметром від 3 – 4 м до 10 – 12 м заввишки 0,5 – 1,5 м.

Кам’яні купи/вали накопичувалися довгий час у сільськогосподарському засвоєнні землі. Разом вони формували сільськогосподарський ландшафт в декілька етапів, кожному з яких був характерний особливий вид діяльності, та оточували давні кримські поселення. Залишки традиційної системи землекористування на Кок-Агач-Даґлари, ймовірно, на фінальному етапі свого існування належали сільськогосподарській окрузі с. Черкез-Кермен і були представлені найбільш віддаленою ділянкою, призначеною для випасу худоби.

Пам’ятку було виявлено під час незаконних розвідок у 2018 р. Цього ж року було розкопано «під знесення» під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Проте через брак досвіду та кваліфікації археологи Інституту Археології РАН припустилися помилки в інтерпретації пам’ятки та позначили його, як специфічні кургани та святилища таврів («Кургани на Мекензієвих горах» або курганний могильник «Дездар-Дере 2»). Згодом, під час публікації пам’ятки російські археологи вдалися до фальсифікації, пов’язавши досліджену пам’ятку із таврським Черкес-Керменським могильником, що розташований у чималій відстані від неї.

Пам’ятка має широкі хронологічні рамки: під час незаконних археологічних розкопок каїрнів-кам’яних куп було отримано знахідки, що датуються від бронзової доби до Кримської війни 1854 – 1856 рр.

Під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь було незаконно розкопано «під знесення» 8 каїрнів-кам’яних куп. Немає сумніву, що неправильна та непрофесійна інтерпретація об’єктів могла призвести до втрати якоїсь їх частини.

Каламіта

Каламіта є однією з класичних фортець Південно-Західного Криму. Вона з’явилася близько VI ст. і була побудована, так само як і Мангуп, Ескі-Кермен, Чуфут-Кале й Бакла, візантійськими військовими інженерами. Спочатку Каламіта була центром однієї з областей країни Дорі кримських готів. Але згодом вона все більше підпадає під вплив Херсонесу. У пізнє середньовіччя Каламіта перетворилася на один з найважливіших міських центрів та фортець Феодоро. Особливого розквіту пам’ятка досягла у другій половині XV ст. У контрольованих нею портах, зокрема, Авліті, закінчувався Великий шовковий шлях і товари вантажилися в кораблі, що йшли прямо в порти Західної Європи. Остаточний занепад фортеці пов’язаний із анексією Кримського ханства Російською імперією наприкінці XVIII ст. Хронологія пам’ятки укладається в межі між кінцем VI ст. та першою половиною XIX ст.

До складу пам’ятки входить середньовічна оборонна система фортеці з мурами, вежами, ровом та валом. Усередині та зовні мурів (на посаді) розташована міська забудова Каламіти-Інкермана. У скелі під фортецею висічені скельні келії та інші приміщення монастиря Св. Климента. Під південним схилом фортечної скелі розташувався посад Гайтани.

Попри те, що Каламіта-Інкерман і досі зберігається у досить пристойному стані, за ХІХ і ХХ ст. пам’ятка поступово, але неухильно руйнувалася. Сприяло цьому те, що з археологічного та наукового погляду вона перебувала на узбіччі інтересів археології – спорадичні роботи на пам’ятці не могли вирішити цієї проблеми.

Після 2014 р. нічого не змінилося. У 2019 р. були проведені незаконні шурфування всередині фортеці та обстеження комплексів Монастирської скелі. Незважаючи на те, що ці роботи ідентичні кільком більш раннім шурфуванням, що робилися за радянських часів, їх можна визнати такими, що несуть більше шкоди та небезпеки пам’ятці, ніж наукової користі.

Качі-Кальєне

Качі-Кальєне (на сьогодні, спотворено, як «Кальон») є одним із «забутих» середньовічних міст та фортець Південно-Західного Криму. Він вважається т.зв. «печерним» монастирем, хоча на місці пам’ятки було засновано місто з потужними оборонними стінами близько VI ст. Це було одне з провінційних міст країни Дорі кримських готів, а згодом Кирк-Єрського бейлику (князівства).

Мінімум із XVI ст. Кальєне переживає своє друге народження. Містечко стає особливо важливим для системи дипломатичної служби Кримського ханства та Хансарая. У Кальєне розташовувалось більшість посольств християнських країн у Кримському ханстві, звідки вони вирушають на прийоми до хана в Бахчисарай.

Середньовічне місто Кальєне засноване близько VI ст., можливо, у VII ст. Вигляд середньовічного міста зі щільною міською забудовою всередині оборонних мурів пам’ятка мала у VI/VII – XV ст. З кінця XV ст. до другої половини XVI ст., найімовірніше, місто занепало й було залишене.

З другої половини XVI ст. місто знову заселяється переселенцями-урумами з Мангупського кадилика османських володінь у Криму. Воно проіснувало до 1777 р. – депортації урумів і ромеїв із Криму Суворовим.

До складу Качі-Кальєне входять руїни оборонних мурів зовнішньої лінії оборони та цитаделі між 3-м та 4-м гротами, руїни міської забудови, «печерні» храми, «печерні» культові та господарські споруди, християнські некрополі.

У 2016 р. на території стародавнього міста були проведені незаконні археологічні шурфування. Жодних фундаментальних наукових завдань ці локальні роботи вирішити не змогли. Не започаткували вони й систематичне дослідження пам’ятки. Фактично у 2016 р. археологічна спадщина Качі-Кальєна була «легально» пошкоджена. Після цього пам’ятка й далі перебуває на узбіччі наукових інтересів російської археології.

Керч

Керч є найдавнішим містом Криму, де урбанізоване поселення безперервно розвивається понад двох із половиною тисяч років. Хоча Пантікапей-Боспор-Керч був центром і суб’єктом історії стародавнього Криму тільки в античні часи, однак спадкоємність традицій міського поселення, пронесена крізь тисячоліття, робить його вкрай важливою пам’яткою кримської історії й археології. Можна без перебільшення сказати, що Пантікапей-Боспор-Керч є незримою «координатою» історичного шляху корінного народу Криму.

Міський центр сучасної Керчі збігається з історичним ландшафтом стародавнього Пантікапея-Боспора-Керчі. Сучасна міська забудова приховує потужний археологічний шар. Його антична частина тяжіє до г. Мітрідат, на вершині якої розташований акрополь Пантікапею. Середньовічна частина тяжіє до сереньовічного храму Іоанна Предтечі під цією горою.

Керч — єдине місто й пам’ятка археології Криму, де під час обговорення хронології потрібно знати одну єдину дату — дату заснування. Питання щодо загибелі стародавнього міста, як такого, не існує.

Отже, Пантікапей був заснований вихідцями з Мілета не пізніше рубежу VII–VI ст. до н.е. Понад 2500 років місто трансформувалося й розвивалося, що найкраще показує еволюція його назв: Пантікапей — Боспор — Керч.

До складу пам’ятки археології входять руїни оборонних споруд античного, середньовічного й турецького часів, міських кварталів, громадських споруд, некрополів, язичницьких, християнських і мусульманських храмів, священних місць.

Руйнація археологічного комплексу стародавнього міста Пантікапей-Боспор-Керч є складним багатовекторним процесом. Це й незаконні археологічні розкопки, і проведення аматорських ремонтно-реставраційних робіт, і, нарешті, загальна байдужість до археологічної спадщини пам’ятки, як окупаційної адміністрації, так і російської колоніальної археології разом із громадою Керчі. Незаконні археологічні роботи після 2014 р. були зосереджені на вершині г.Мітрідат. У 2014–2016 рр. досліджувався архаїчний оборонний вузол. У 2014–2020 рр. — лінія зовнішніх укріплень Цитаделі. У 2018 р. — ймовірне святилище на території акрополя Пантікапея. У 2020 р були виконані підводні незаконні археологічні дослідження на «Генуезькому» молі (портова споруда), а у 2021р. піддалося незаконним розкопкам християнське кладовище в районі церкви Іоанна Предтечі. Іншою формою втрати археологічної спадщини Пантікапея-Боспора-Керчі стали методично неправильні рішення під час зміцнення південно-східного схилу г.Мітрідат. Тут, на площі майже 2 тисяч метрів, було проведено протизсувне анкерування. Однак перед цими роботами не було проведено, навіть незаконних, охоронних археологічних досліджень «під знесення» — тобто цю ділянку треба вважати втраченою для культурної спадщини. З 2016 р. незаконні локальні розкопки було зосереджено на історичних кордонах Пантікапея-Боспора-Керчі. І, нарешті, останньою формою втрати й руйнування археології Пантікапея-Боспора-Керчі є функціонування сучасного міста, ніяк не обмежене пам’яткоохоронним законодавством. Найчастіше ми не можемо точно знати де, що й коли було знищено під час індустріального або приватного будівництва тому, що забудовник зацікавлений приховати пошкоджені ним об’єкти. Проте іноді такі факти «спливають» у громадському й науковому просторі. Так у 2015 р. під час прокладання водопровідної труби по вул.Айвазовського було пошкоджено християнське середньовічне кладовище.

Безсумнівно, що об’єктом, який дістав найбільш серйозні пошкодження, необхідно визнати анкерне поле на південно-східному схилі г. Мітрідат . Через відсутність археологічних розкопок ми не знаємо історичну топографію ділянки, а після заливки бетонних анкерів ніколи так і не дізнаємося. Подібні рішення, тим більше прийняті в рамках ремонтно-реставраційних робіт з пам`яткою, важко схарактеризувати не інакше, як варварство і вандалізм.

Проблеми у впливі «незаконних» археологічних розкопок на збереження пам’ятки ідентичні тим, що можна бачити на інших класичних об’єктах археології Криму. Відсутність послідовної реставрації та консервації відкритих об’єктів веде до їхньої поступової втрати. Для Пантікапея-Боспора-Керчі це ускладнюється тим, що переважно незаконні археологічні роботи тривають на території античного акрополя. Тут у давнину було зосереджено найбільш важливі архітектурні об’єкти: храми, священні ділянки, Цитадель, будинки правлячої верхівки Боспорського царства.

Проте головною причиною руйнування археологічної спадщини Пантікапея-Боспора-Керчі є те, що за межами пам’ятки археології не закріплено юридичного статусу. Це дає абсолютно легальну змогу знищувати стародавнє місто, яке приховане під землею, стираючи найважливіші свідоцтва безперервної кримської тисячолітньої історії.

Кизил-кобинське поселення Біюк-Отаркой

Кизил-кобинське поселення Біюк-Отаркой належить до т.зв. «таврського» періоду історії Криму. Незважаючи на те, що на гірському масиві Кок-Агач-Даґлари є добре відомі кизил-кобинські могильники, поселення майже не трапляються.

Ця пам’ятка археологічно не досліджена, отже має важливе значення для кримської археології. Поселення виявлено у 2017 р. під час незаконних розвідок, проведених у рамах проєктних робіт із будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Російські археологи кизил-кобинському поселенню Біюк-Отаркой надали назву «Стіна 1», «на честь» найсхіднішої, першої, підпірної стіни автомобільної дороги Керч-Севастополь на гірському масиві Кок-Агач-Даґлари.

Поселення датується VIII – першою половиною VI ст. до н.е. Поодинокі знахідки ХІХ ст. свідчать, що пам’ятку розташовано на господарській периферії історичного села Біюк-Отаркой. До складу пам’ятки входили господарські ями з одиночним санітарним похованням у одній із них та каїрн-вал (межова стіна).

Кизил-кобинське поселення Біюк-Отаркой було незаконно розкопано «під знесення» у 2017–2018 рр. у межах будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Загальна площа, на який об’єкт знищено становить 0,3 га.

Кирк-Азізлер

Кирк-Азізлер

Багато в чому значення пам’ятки стає зрозумілим із його назви: Кирк-Азізлер з кримськотатарської перекладається як «Сорок святинь». Особливу цінність представляє комплекс епітафій на надгробках. У багатьох із них фігурують прізвища «Кирими» або «Кіріми», що означає «кримець», «житель Криму». Датуються вони XIV–XV ст., а найстаріше, присвячене Шах-хатун, доньці Махмуда аль-Кирими, яке було встановлено 18 вересня 1316 р. Отже, ці надгробки фіксують історію формування кримськотатарського народу – народу із самоідентифікацією «кримець».

Цей цвинтар належить до ключового періоду в історії Південно-Західного Криму, коли на зміну країні кримських алан, Асс, приходить Кирк-Єрський бейлик (князівство). Цей процес не вкладається в радянську ідеологему «монгольського поневолення» та час «до та після татар». Транзит від країни Асс до Кирк-Єрського бейлику пов’язано з невдалою участю правителів країни Асс у війні за ханський престол Золотої Орди на початку XIV ст. і, як наслідок, їхній (та їхнього народу) вихід із Криму до Візантії.

Старовинний цвинтар був розташований на околиці міста Ескі-Юрт (Стародавнє селище) і раніше невідомого поселення кінця XIII – середини/кінця XIV ст. Цілком ймовірно, що нове поселення є раніше невідомим районом поселення Ескі-Юрт. Зараз його територія увійшла до складу Бахчисарая – це окремий район міста, розташований на захід від Залізничного вокзалу.

Хронологія цвинтаря - початок XIV ст. – початок ХХ ст, увесь цей час він постійно використовується. До депортації кримських татар цвинтар Кирк-Азізлер мав значні розміри: на ньому лишалися надгробки, ротонди та склепи. Сьогодні цього всього немає – після депортації цвинтар було розграбовано і все каміння вивезено на будівництво. Але в 1925 р. засновник Бахчисарайського музею Усеїн Боданінський встиг організувати етнографічну експедицію і вивезти орієнтовно 20 найцінніших надгробків.

Кладовище Кирк-Азізлер було значно зруйновано під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь . Незаконні археологічні розкопки «під знесення» були проведені у 2016–2018 рр. Це була ділянка поховань ХIV–XV ст. Крім некрополя, у 2018 р. у центральній частині пам’ятки, у безіменній балці між двох пагорбів було відкрито кладовище поселення кінця XIII – середини / кінця XIV ст. Загальна площа руйнувань пам’ятки склала понад 1га, 153 могили й торкалася східної частини пам’ятки.

Проблеми, що виникають під час «рятувальних» археологічних розкопок, на новозбудованих інфраструктурних об'єктах окупаційними органами влади зазвичай не афішуються. Можна впевнено сказати, що роботи 2017 р. були проведені з порушеннями тільки через те, що у 2018 р. незаконні розкопки вже іншої експедиції повернулися на вже досліджений ділянку (південно-західна частина ділянки 2017 г.).

Масове застосування екскаватора під час археологічних розкопок стає очевидним навіть з опублікованих результатів досліджень: майже всі могили зриті наполовину своєї глибини. За використання такої методики повністю втрачається культурний шар, який формувався на рівні денної поверхні часу скоєння поховань. З огляду на те, що в 1925 р. на Кирк-Азізлер фіксувалися руїни склепів, такий підхід окупантів до досліджень найважливішої пам’ятки в історії й археології Криму потрібно визнати або дикістю і варварством, або свідомим злочином – частиною політики гібридного геноциду кримських татар.

Межі пам’ятки під час цих незаконних розкопок було значно зменшено. Крім цього, була порушена просторова організація території: кладовище було відокремлено від свого поселення-носія Ескі-Юрта значним інженерним об’єктом. Було знищено частину яру зі знову відкритим поселенням-носієм кладовища.

Із будівництвом на Кирк-Азізлері автомобільної дороги фізично змінилося сприйняття самого ландшафту цього куточку Бахчисарая. Тепер це не Сорок Святинь – тепер це звичайний автомобільний обхід провінційного міста на окупованій території. Депортація 1944 року та сучасне варварське будівництво фізично стирають згадки про поворотні моменти історії Криму.

Кітей

Кітей – це т.зв. «мале» місто Боспорського царства. Поміж інших таких містечок Боспора Кітей виділяється тим, що він та його найближча округа з хорою, посадом та могильниками розташовані на території з незначним сучасним впливом антропогенного чинника.

Пам’ятка датується V ст. до н.е. – ІV ст.

До складу городища Кітей та комплексу його найближчої округи входять: оборонні споруди стародавнього міста з мурами, вежами та ровом; зольник; некрополі (ґрунтові та курганні); руїни забудови передмістя; ближня хора.

Основною причиною руйнування Кітея є активні незаконні археологічні розкопки . Однією з головних ділянок є некрополь Кітея, який досліджувався у 2014–2019 рр. До досліджень некрополя тематично близькі незаконні розкопки т.зв. «валів» (некрополь із тризнами та святилищами) на захід від стародавнього міста (2014–2016 рр.), курганного некрополя Чатр-Тав (2014–2015 рр., 2018 р.) та могильника Джург-Оба (2019 р.) на території найближчої округи. Незаконні розкопки самого Кітея були зосереджені на його зольнику (2016–2019 рр.), міській забудові (2016 р.), південно-західній частині оборонних споруд (2017 р.). Також незаконні роботи проводилися на території передмістя городища (2015 р., 2019 р.), унаслідок чого було частково розкрито частину системи його хори.

Особливістю незаконних розкопок Кітея є те, що роботи проводяться одразу двома археологічними експедиціями, що значно інтенсифікує руйнацію. «Співіснування» на одній пам’ятці російських дослідників від різних організацій яскраво показує суть російської археології. Між ними виникають конфлікти через зони «впливу», активну роль «провокатора» в яких займає Польовий комітет російського Інституту археології. Про якість виконуваних робіт у такій ситуації ми можемо лише здогадуватися.

Курган № 1973

Курган № 1973 розташований біля Феодосійського водосховища. Був споруджений представниками ямної культурно-історичної спільноти в бронзову добу. Згодом був використаний скіфами для впускних поховань у насипу/валу. Такі пам’ятки є застиглими в часі свідками зміни різних історико-культурних спільнот.

Створення кургану та здійснення перших 4-х поховань ямної культурно-історичної спільноти датується першою половиною III тисячоліття до н.е. Скіфське поховання було в IV ст. до н.е.

До складу пам’ятки входить пошкоджений грабіжницькими розкопками курганний насип/вал, 4 поховання ямної культурно-історичної спільноти (2 основних і 2 впускних), тризна бронзової доби та скіфське поховання.

На початку 2016 р. на курганному насипі/валу була розташована газова труба. Після цього пам’ятку було незаконно розкопано «під знесення» у 2016 р. під час будівництва магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим.

Курган 1 курганної групи Чонграв-I

Курган 1 курганної групи Чонграв-I належіть скіфській археологічній культурі.

Відкрито під час спорудження магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим.

Курган 1 датується другою – третьою чвертю IV в. до н.е.

До складу пам’ятки входить кам’яний склеп під земляним насипом.

Курган 1 курганної групи Чонграв-I було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. при будівництві магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим. На сьогодні пам’ятку втрачено.

Курган 2 курганної групи Ак-Монайська

Курган 2 курганної групи Ак-Монайська належить до пам’яток, залишених представниками пізній культурно-історичної спільноти – кам’янською археологічною культурою.

Цей об’єкт, вочевидь, є родовим цвинтарем одного з кланів, які жили в Криму в епоху бронзи. Майже всі об’єкти належать до бронзового віку. Єдине впускне поховання датується часом раніше початку V ст. до н.е.

До складу пам’ятки входить курганний насип, частково споруджений із «вальків» (блоки гумусованого суглинку) та 13 поховань, де тільки одне є впускним, та 3 розвали кераміки (тризни). Одна з них не пов’язана з похованнями пізньої ямної культури – кам’янською археологічною культурою, а належить носіям пізньокам’янської, або зрубної, археологічних культур.

Наявні фотоматеріали з розкопок об’єкта свідчать, що дивом не знищений у XIX–XX ст. курган був у 2017 р. незаконно розкопаний із помилками під час будівництва автодороги Керч-Севастополь. Наприклад, застосування важкої техніки частково знищило скіфське впускне поховання.

Курган 3 групи із 4-х курганів біля с. Чоюнчі

Курган 3 групи із 4-х курганів біля с. Чоюнчі було споруджено представниками ямної культурно-історичної спільноти.

Російські археологи надали пам’ятці «сталінську» назву с. Чоюнчі - «Жовтневе», яка з’явилася внаслідок депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Пам’ятка датується бронзовою добою. До складу кургану 3 входить 2 поховання, що зроблено в ґрунтових могилах. Курган 4 не був антропогенним об’єктом.

Кургани 3 та 4 групи з 4-х курганів у с. Чоюнчі було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Пам’ятку можна вважати втраченою.

Курган 3 курганного могильника Аїп-Елі Західний 1

Курган 3 курганного могильника Аїп-Елі Західний відноситься до бронзової доби. Він сильно пошкоджений оранням. Імовірно, що споруда належала одному клану ямної культурно-історичної спільноти.

Російські археологи надали пам’ятці «сталінську» назву с. Аїп-Елі - «Лугове», яка з’явилася внаслідок депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Належить до бронзової доби.

До складу пам’ятки входять 5 поховань у ґрунтових могилах та кам’яних ящиках.

Курган 3 курганного могильника Аїп-Елі Західний 1 було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Курган 3 курганної групи № 2023

Курган 3 курганної групи № 2023 є не лише поховальною пам’яткою. Він репрезентує «обжитість» району сучасного Бахчисарая людиною доби бронзи. Також ця пам’ятка вирізняється поміж інших тим, що зберігає континуїтет розташування некрополя в історичному ландшафті впродовж тисяч років.

Курган належить до епохи ранньої бронзи або першої половині III ст. до н.е. Пізніше впускне поховання половчанки датується X – XI ст. Ґрунтовий некрополь, що розташований на цьому ж місці, датується XI – XIII ст.

Склад об’єктів кургану 3 досить складний. Тут є центральне поховання в ямі та 11 впускних поховань: деякі з них збігаються за часом поховання із центральним, деякі були здійснені пізніше. Крім цього, в кургані 3 був відкритий ритуально-поминальний комплекс з П-подібного рову і ями, що його замикає. Курган також стає основою для функціонування ґрунтового некрополя у XI – XIII ст.

Курган 3 курганної групи № 2023 було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. На сьогодні пам’ятку можна вважати втраченою.

Курган 3 курганної групи Фонтан 1

Курган 3 курганної групи Фонтан належить до яскравих пам’яток бронзової доби. Ймовірно, це святилище, було присвячено культу вогню і складалося з прямокутного кромлеха (споруди із вертикальних кам’яних плит), П-подібного додаткового кромлеха із півдня і квадратного каїра (кам’яного насипу) у центрі. Згодом (у фіналі бронзової доби) святилище було перекрито курганним насипом із ще одним кромлехом (ймовірно, представниками ямної культурно-історичної спільноти). У центрі каїрна колишнього святилища робиться перше поховання в кам’яному ящику. Після першого такого погребіння в кургані почали хоронити представники одного клану чи племені. Далі поховання здійснюються ще у фіналі бронзової доби та половцями у XII – на початку XIII ст. Протягом тисячоліть курган залишається традиційним місцем здійснення поховань.

До складу пам’ятки входить, по-перше, святилище, по-друге, – 9 поховань, поміж яких був один кенотаф (символічна порожня погребальна споруда). Перетворення святилища на курган із кромлехом пов’язане з похованням у кам’яному ящику і кенотафом. Уже в середньовіччя половці добудовують до кургану ще один кромлех-«галерею» та в центрі цього «проходу» здійснюють чоловіче та жіноче поховання. Могила чоловіка-воїна супроводжувалася чучелом коня та набором половецького озброєння. Над нею встановлюється антропоморфна стела.

Курган 3 курганної групи Фонтан 1 було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. З розкопок святилища походить стела з колоподібним барельєфом. Вона займала важливе місце в кромлеху, бо завершувала з півночі західну «галерею». Це, а також орієнтація святилища сторонами світу, дає змогу пов’язати комплекс не просто з культом вогню, а ще й із солярним циклом.

Курган Булґанак-1

Курган Булґанак- є прикладом заселеності півострова впродовж майже трьох тисяч років. Споруджений у бронзову добу він став цвинтарем одного з кланів ямної історико-культурної спільноти. Протягом тисячоліть курган залишається традиційним місцем для здійснення поховань. Тут відкрито скіфський сімейний склеп-катакомбу та половецьке поховання воїна.

Російські археологи використали для назви поселення «сталінську» назву с. Булґанак - «Добролюбівка», що з’явилося внаслідок депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Основне поховання відноситься до ямної культурно-історичної спільноти. Разом із ним решта 5 впускних «ямних» поховань датуються епохою бронзи. Склеп-катакомба датується IV – початком III ст. до н.е. Половецького воїна було поховано в кургані в XI – XII ст. До складу кургану належить 8 поховальних комплексів, представлених ґрунтовими могилами, за винятком скіфського склепу-катакомби, складеного з каменю.

Пам’ятка зазнала незаконних археологічних розкопок «під знесення» у 2017 р. ц процесі будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Курган Вовчий Грот 1

Курган Вовчий Грот належить до бронзового віку і, ймовірно, маркує траси міграцій стародавньої людини в Криму з епохи бронзового віку. Він входив у курганну гряду на водорозділі між р. Бештерек та Чуюнча. Згодом у ньому було зроблено поховання представниками зрубної археологічної культури, передскіфським населенням Криму та скіфами. Як і багато інших подібних об’єктів у Криму, курган Вовчий Грот I свідчить про континуїтет в існуванні історичного ландшафту некрополів.

Пам’ятку було відкрито у 2016 р. під час розроблення проєкту будівництва автомобільної траси Керч-Севастополь.

Основне поховання датується часом пізньої бронзи. Далі в кургані робляться впускні поховання пізнього етапу зрубної культури (IX – першої половині VII ст. до н.е. та другої половини/кінця V – IV ст. до н.е.)

До складу кургану входить насип, шість поховань з одним основним, рів навколо нього та кам’яна вимостка над пізнішим скіфським похованням.

Курган Вовчий Грот I було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Курган «Госпітальний»

Курган «Госпітальний» поміж елітарних курганів Джарджави посідає центральне місце. На сьогодні тільки його з цієї курганної гряди можна віднести до т.з. «царських» курганів. Звісно, ??в ньому не було поховано боспорського царя, але вочевидь він належав дуже знатній людині. Цей курган був найбільшим у гряді курганів, що дублює некрополь Юз-Оба – монументальний курганний цвинтар боспорського панівного роду, еллінської та варварської еліти царства.

Госпітальний курган, пограбований у давні часи, частково розібраний на будівельне каміння, все-таки залишається значною спорудою. Усередині його дромосу (коридору до поховальної камери) збереглися оздоблення стін із розписами (III–V ст.). На них зображено сцени бойового зіткнення двох груп вершників, де одну становили, вочевидь, сармати, іншу – римські легіонери. Такі розписи є унікальним витвором мистецтва, що, безумовно, заслуговували на збереження на місці первинного створення.

Курган Госпітальний був відомий досить давно, проте незаконні археологічні розкопки уперше відбулися у 2017 р. Це було пов’язано з реконструкцією шосе Героїв Сталінграду (м.Керч, АРК, Україна) у зв’язку зі спорудженням Керченського мосту.

Госпітальний курган є «курганом у кургані». Спочатку, у другій половині IV ст. до н.е., було зведено невеликий курган над двома похованнями знатних юнаків у плитових могилах. Поруч із цим курганом була проведена тризна та встановлено жертовник. Пізніше, у другій половині IV ст. до н.е. біля малого кургану споруджується грандіозний склеп і насипається великий курганний насип. З того часу Госпітальний курган перетворюється на родинну усипальницю.

Курган Госпітальний був розташований на відстані понад 70 м від шосе Героїв Сталінграду і прямо не потрапляв у зону будівництва Керченського мосту та траси Керч-Севастополь. Але це не врятувало його від «охоронних» розкопок у рамках реконструкції дороги. Курган був розкопаний повністю : була досліджена його похоронна камера з дромосом, дві плитові могили «малого» раннього кургану.

Через монументальну архітектуру кургану, що вказує на близький до царського статус споруди, він не був знищений повністю. Насип над кам’яним склепом по закінченню незаконних розкопок був знову поновлений, за винятком штукатурки зі сценами битви кінних воїнів, яку було демонтовано та перевезено до Керченського музею-заповідника.

Курган Джеппар

Курган Джеппар належить до яскравих пам’яток бронзової доби. Це святилище присвячене, ймовірно, культу вогню. Воно являло собою прямокутний кромлех (споруда з вертикальних кам’яних плит) із каїрном (кам’яним насипом) в центрі. Згодом (у фіналі бронзової доби) святилище було перекрито курганним насипом із кромлехом всередині, і проведене перше поховання в кам’яному ящику прямо в центрі каїрну колишнього святилища. Навколо нього продовжували ховати представники одного клана/племені. Після закінчення бронзової доби курган залишився традиційним місцем здійснення поховань протягом тисячоліть, аж до епохи середньовіччя.

До складу пам’ятки входить святилище, споруджене на природному виході скелі, та 6 поховань, поміж яких 2 були кенотафами (тут: символічними поховальними спорудами без небіжчика).

Особливу увагу необхідно приділити середньовічному половецькому похованню жінки (ХІІ–ХІІІ ст.) з «чучелом» коня – яскравій пам’ятці середньовічної кочівницької культури. До половецького доповнення до структури кургану треба також віднести антропоморфну стелу, зафіксовану у вже розграбованому кенотафі фіналу бронзової доби.

Курган повторно було відкрито у 2016 р. впродовж розвідувальних робіт під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Російські археологи надали пам’ятці «сталінську» назву с. Джеппар - «Іванівка», яка з’явилася внаслідок депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Курган Джеппар було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Курган Дорт Куль (Петрівське) «Північно-Східний 1»

Курган Дорт Куль (Петрівське) «Північно-Східний 1» був споруджений представниками ямної культурно-історичної спільноти. У ньому було поховано представника племінної знаті. Після цього курган стає традиційним місцем розташування некрополів в історичному ландшафті. Для представників катакомбної культурно-історичної спільноти та скіфів він стає клановим некрополем.

Російські археологи використали «сталінську» назву с. Дорт Куль (Петрівське) - «Ленінське», яка з’явилася унаслідок депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Найбільш ранньою в кургані була ґрунтова могила, на плитах перекриття входу до якої, імовірніше, було виконано ритуальне поховання зв’язаної людини. Згодом насип кургану було досипано у пізній бронзовій добі і в ньому зробили ще 3 поховання. Найбільш пізнє поховання було зроблено в кам’яному ящику в IV–VI ст. н.е. Тут лежали дві жінки, де друга була підзахоронена до першої. Насип мав сліди зміцнення кам’яним панцирем.

Пам’ятку було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Курган Ескі-Юрт 2

Курган Ескі-Юрт 2 належить до спадщини катакомбної історико-культурної спільноти стародавнього Криму. Пам’ятка цікава для вивчення історії Криму епохи бронзи та задля розуміння шляхів кочівлі стародавнього населення Подніпров’я до Криму.

Відкрита під час розвідувальних робіт у межах реалізації проєкту будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Російськими археологами курган Ескі-Юрт 2 було названо «Курган із цистерною». Це жаргонне найменування об’єкта культурної спадщини свідчить про низький рівень «лабораторної» частини дослідження пам’ятки. Російські археологи повністю провалили вивчення місцевої топоніміки та вибір пам’ятці такої назви, за якою її легко локалізувати в майбутньому.

Курган належить до часу пізніше другої половини III тис. до н.е.

Об’єкт був значно пошкоджений сучасною гідротехнічною спорудою. Проте в кургані було відкрито три впускні поховання. Пам’ятку незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р . під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Кургани 1, 2, 5 курганної групи Фонтан 2

Кургани 1, 2, 5 курганної групи Фонтан 2 є складними та яскравими пам’ятками, які виникли у бронзову добу. Спочатку два з них були святилищами. Вони, ймовірно, були присвячені культу вогню та являли собою прямокутний кромлех (споруду з вертикально поставлених кам’яних плит) та квадратний у плані каїрн (кам’яний насип) у його центрі.

Комплекс кургану 5 мав найкращій стан збереження в групі та загалом для аналогічних пам’яток. Він мав два кромлехи – один перебував у центрі каїрна. Поверх насипу каїрна частково зберіглася вимостка. Згодом (у фіналі бронзового віку) святилища перекриваються курганним насипом із круглим кромлехом, робляться перші поховання в кам’яних ящиках прямо в центрі каїрнів колишніх святилищ.

У кургані 2 святилища не було й тому замість каїрна поховання зробили на вершині кам’яного останця. Далі поховання здійснюються у фіналі бронзової доби представниками ямної археологічної культури, скіфами (курган 2, склеп з 10 похованнями IV – початку III ст. до н.е.) та половцями в середньовіччя (курган 2, похований воїн).

Кургани 1 і 5 перетворюються, ймовірно, на некрополь кланів ямників. У кургані 1 спостерігаємо вісім додаткових впускних поховань и у 5-му – 2 відповідно.

Кургани 1, 2, 5 курганної групи Фонтан 2 було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. у процесі будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Кургани № 1 та 2 курганної групи Бітумне 1

Кургани № 1 та 2 курганної групи Бітумне

Курганна група відноситься до епохи бронзи і, ймовірно, маркує траси міграцій стародавньої людини в Криму починаючі з цього періоду. Кургани зберігали свою ландшафтну спеціалізацію, як некрополі, аж до середньовіччя можливо й пізніше. Як і багато інших подібних об’єктів у Криму курганна група Бітумне 1 показує континуїтет в існуванні історичного ландшафту некрополів.

Пам’ятку виявлено у 2016 р. під час проєктних робіт, пов’язаних з будівництвом автомобільної дороги Керч-Севастополь.

До складу кургану 1 входить 20 поховань. Ще 23 було відкрито за межами насипу. Основне поховання належить ямній історико-культурній спільності. Ними курган використовувався ще деякий час. Далі його використовували для поховань представники катакомбної культури. Скіфи на вершині кургану спорудили кам’яний склеп для 20-ти поховань. У прикурганному просторі виділяється одне з поховань, залишене половцями в XI–XIII ст.

Курган 2 та його прикурганний простір має 31 поховання. Основне зроблено за доби ранньої бронзи. Впускні поховання належать до епохи пізньої бронзи та зроблені в катакомбах та ґрунтових ямах. Поза насипом розташовано ґрунтовий некрополь, який не був датований (можливо, належить пізньому середньовіччю або Новому часу).

Курганну групу було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Кургани Лісовий 1–2

Кургани Лісовий 1–2 є пам’ятками скіфської культури біля Боспорського царства.

Спорудження центрального об’єкта кургану 1 – кенотафа (тут: символічної поховальної камери без небіжчика) – датується IV ст. до н.е. Згодом у насипі кургану було зроблене впускне поховання чоловіка та жінки кінця І ст. Крім поховань у кургані 1 фіксується рів і вал.

Курган 2 є похоронно-поминальним комплексом. Можливо, це «великий» кенотаф IV ст. до н.е. без поховання.

Кургани Лісовий 1–2 було незаконно розкопано «під знесення» у 2018 р . під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Курган із кам’яним ящиком у районі м. Бахчисарай

Курган із кам’яним ящиком у районі м. Бахчисарай належить до раннього етапу освоєння околиць сучасного м. Бахчисарай. Споруджений у бронзове століття, він став цвинтарем кочових кланів ямної історико-культурної спільноти та катакомбної археологічної культури. Наявність у кургані розписного «таврського» (кемі-обінського) ящика вкотре підтверджує наявність континуїтету в існуванні історичного ландшафту некрополів у стародавньому Криму.

Поміж інших кемі-обінських старожитностей, це поховання вирізняється тим, що було здійснено у вигляді пізнього підпоховання в курган.

Пам’ятка датується бронзовим – раннім залізним віком.

До складу кургану входить 6 поховань ямної культурно-історичної спільноти, катакомбної археологічної культури та один «таврський» (кемі-обінський) кам’яний ящик для здійснення поховання.

Ящик із «таврськими» (кемі-обінськими) розписами було вилучено з кургану в 1998 р., під час охоронних досліджень співробітниками Бахчисарайського музею-заповідника. Сам курган було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р . під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Курган Калмук-Кари-2

Курган Калмук-Кари-2 належить до другої половині IV – III ст. до н.е. У склепі кургану спочатку поховали представника скіфської еліти разом із чотирьома конями й конюхом. Згодом склеп використовувався для багаторазових поховань (під час незаконних археологічних розкопок зафіксовано щонайменше 15 останків дорослих та дітей).

Пам’ятку було виявлено під час розвідок та незаконних розкопок при будівництві автомобільної дороги Керч-Севастополь у 2017 р.

Російські археологи надали пам’ятці «сталінську» назву с. Калмук-Кари - «Дмитрово», яка з’явилася в результаті депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Курган Калмук-Кари-2 було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. при будівництві автомобільної дороги Керч-Севастополь. На сьогодні пам’ятку втрачено. З опублікованих матеріалів розкопок об’єкта не зрозуміло, чи досліджувалась східна частина пам’ятки, чи була знищена без дослідження.

Курган Кримська Роза II

Курган Кримська Роза II є одним із рідкісних відомих археологічній науці прикладів заселеності півострова і традиції континуїтету просторів історичної топографії впродовж майже трьох тисяч років. Цей курган був місцем поховань різних культур та історичних спільнот поки, нарешті, у ханський час не перетворився на центр цвинтаря корінного народу Криму.

Пам’ятку було виявлено під час розвідок та незаконних розкопок у процесі будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь у 2017 р.

Курган Кримська Роза II був споруджений у ранній бронзовій добі. Згодом у другій половині IV – III ст. до н.е. та у першій половині – середині VII ст. у ньому було здійснено впускні поховання. Зрештою курган перетворюється на частину кримськотатарського цвинтаря ханського часу.

До складу пам’ятки входять 3 поховання ямної культурно-історичної спільноти, рівчак під першим насипом кургану, 2 скіфські склепи-катакомби, праболгарське поховання воїна, похоронно-поминальний комплекс зі зруйнованою катакомбою й канавкою навколо неї. Найпізнішим на території кургану є кримськотатарський цвинтар, що налічує близко 100 могил.

Курган Кримська Роза II було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. у процесі будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Ці роботи відкрили поховально-поминальний комплекс, який використовували представники ямної культурно-історичної спільноти, скіфи, праболгари та кримські татари. Спадкоємність в історичній топографії цього району тривалістю три тисячі років, безумовно, не може не надихати. Інфраструктурна новобудова зруйнувала цей історичний ландшафт, чим завдала чималого удару по культурній спадщині Криму.

Курган Куль-Оба

Курган Куль-Оба для кримської та української археології є наріжним каменем. Саме з відкриття, дослідження, пограбування і вивезення в Ермітаж в 1830 р. цінностей з його розкопок почався довгий тернистий шлях наукового пізнання минулого Криму.

Курган відноситься до IV ст. до н.е.

До складу пам'ятки входять руїни похоронної камери царського кургану та залишки курганного насипу.

У 2016 р. були проведені незаконні розвідки на місці поховальної камери кургану Куль-Оба. У результаті було зачищено заглиблення у материку – єдине, що залишилося від монументальної поховальної камери царського кургану Куль-Оба.

Курганна група Нижня Джарджава

Курганна група Нижня Джарджава належить до гряди курганів боспорської еліти, розташованих вздовж р. Джарджава. Цей специфічний курганний могильник дублює некрополь Юз-Оба, монументальний курганний цвинтар боспорського панівного роду, еллінської та варварської еліти царства. У групі з 8 курганів добре зберігся лише один (№ 4), який належав дуже знатній людині.

Курганна група була майже повністю знищена під час господарського освоєння території нижньої течії р. Джарджава впродовж другої половини ХІХ – ХХ ст. Проте єдина вціліла камера склепу кургану № 4 залишається значною спорудою.

Російські археологи надали пам’ятці назву за найменуванням занедбаної промислової зони – «Цементна слобідка» – на південній околиці м. Керч. Проте ця назва позбавлена конкретної прив’язки до реального місця розташування курганної групи й націлена виключно на стирання з історичного ландшафту Криму пам’яті про корінний народ півострова.

Курганна група функціонувала у IV – III ст. до н.е. Проте єдина добре збережена поховальна споруда – склеп кургану № 4 – датується кінцем IV ст. до н.е. Хоча склеп використовувся для поховання ще й у І ст.

До складу пам’ятки входить 8 курганів. Станом на 2017 р., тобто на час знищення курганної групи у період будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь, задовільний стан мав лише курган № 4. До складу комплексу кургану № 4 входили 4 поховання, тризна, ями з горінням та склеп зі уступчастим склепінням.

Курганна група Нижня Джарджава має бути визнана такою, що фактично втрачена. Цьому сприяло не лише масштабне інфраструктурне будівництво в Криму після окупації, але й загалом позиція окупаційних «органів» охорони культурної спадщини Криму . У 2014 – 2015 рр. курганну групу двічі обстежили кримські та російські археологи. У 2016 р. кургани №№ 6–7 було знищено під час незаконного житлового будівництва за адресою вул. Героїв Сталінграда, буд. 2, корп. 2. Кургани № 1–4 були незаконно розкопані у 2017 р. Кам’яний склеп кургану № 4 був демонтований і перенесений на нове місце.

Курганна група Олександрівські скелі 2

Курганна група Олександрівські скелі 2 є некрополем кількох кланів одного племені ямної культурно-історичної спільноти та ранніх етапів кам’янської культури.

Курганна група виявлена у 2017 р. під час проєктування та будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Некрополь, що налічує 2 кургани, належать до часу епохи середньої та пізньої бронзи.

Незаконно розкопана частина курганної групи складається з двох курганів (№ 1 та 3), до складу яких входить 9 та 3 поховання відповідно. Центральне поховання кургану № 1 додатково оформлено кам’яною кільцевою конструкцією.

Кургани № 1 та 3 під час незаконних археологічних розкопок «під знесення» знищені повністю. Загальна площа втрат курганної групи 2 становить 3611 м 2 . Пам’ятку досліджували важкою технікою. Практично всі поховання показують локалізацію лише за рівнем кісткових залишків, що говорить про їхнє руйнування саме під час розкопок. Тому російські археологи просто пропустили частину поховань, у т.ч комплекси IV–II ст. до н.е.

Курганний могильник Ак-Кая-1

Курганний могильник Ак-Кая- складається з двох курганів, розташованих на вершині природних скельних височин. Відноситься до бронзового віку та належав носіям кемі-обинської археологічної культури, вперше описаної за аналогічними курганами в районі м. Карасубазар (ніне м. Білогірськ, АРК, Україна).

Російські археологи використали для найменування курганного могильника «сталінську» назву с. Ак-Кая - «Біла Скеля», що з’явилася в результаті депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Пам’ятка датується ІІІ – першою половиною ІІ тис. до н.е.

До складу курганного могильника входить два курганних насипи з основними похованнями у вигляді кам’яних ящиків. Кам’яний ящик у кургані 2 має розпис: діагональні червоні лінії на темному тлі.

Пам’ятка було незаконно розкопана «під знесення» у 2017 р. у процесі будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Курганний могильник Бешарань I

Курганний могильник Бешарань I розташований на території Центрально-Кримського рівнинного степу – району найменш вивченого археологічно. Досліджений курган № 1 могильника було споруджено представниками зрубної культури в пізній бронзовій добі. Повторно курган для поховань був використаний у середні віки половцями.

Ранній етап пам’ятки відноситься до ХV ст. до н.е. Половці використовують об’єкт у XII – XIII ст.

До складу кургану № 1 входять 8 поховань. Три з них не вдалося датувати.

Курган № 1 курганного могильника Бешарань I було незаконно розкопано «під знесення» у 2016 р. під час будівництва магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим. На момент початку незаконних «охоронних» розкопок «під знесення» будівельники газопроводу викопали в кургані траншею. Як наслідок незаконними розкопками вдалося зафіксувати лише центральне поховання (№ 5) зрубної культури і стратиграфічно простежити спорудження другого шару насипу кургану з чотирма похованнями в половецький час.

Курган Султанівка

Курган Султанівка був влаштований на вершині природного скельного останця. У бронзову добу тут була перша могила й насипано курган. Після цього насип стає традиційним місцем здійснення поховань упродовж тисячоліть.

До складу пам’ятки входить 6 могил. Основне поховання було у великій ґрунтовій могилі. Її оточили круглим кромлехом (спорудою із вертикальних кам’яних плит). Інші, впускні поховання, були зроблені в кам’яному ящику та ґрунтових могилах. Спорудження курганного насипу, здійснення основного поховання та створення кромлеху належить до фіналу бронзової доби (ймовірно, представниками ямної культурно-історичної спільноти). Подальші поховання датуються закінченням бронзової доби, першою половиною IV ст. до н.е., періодом середньовіччя та кінцем XVIII – початком XIX ст.

Курган Султанівка було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. у межах будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Курган Трудове 1

Курган Трудове належить до спадщини ямної культурно-історичної спільноти. Пам’ятка цікава у вивченні історії Криму епохи бронзи та розуміння шляхів кочівлі стародавнього населення Подніпров’я до Криму.

Пам’ятку виявлено завдяки розвідкам 2015 р. під час проєктних робіт магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим .

Основні поховання належать до епохи ранньої бронзи й були залишені представникам ямної культурно-історичної спільноти. Крім цього, курган використовувався представниками катакомбної культури як обрядово-поминальний комплекс.

До складу пам’ятки входить 4 поховання (2 з них основних) та обрядово-поминальний комплекс, відкритий у південно-західному полі кургану. Його представлено керамічним ліпним кубком, що розташований окремо.

Курган Трудове 1 було незаконно розкопано «під знесення» у 2016 р. під час будівництва магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим. На сьогодні пам’ятку втрачено . В одному з основних поховань кургану було знайдено крем’яний кинджал-наконечник списа – знахідка незвичайна та досить рідкісна для представників ямної культурно-історичної спільноти. Найближча аналогія такого виробу відома з могильника (зруйнованого поселенням кизил-кобинської культури) епохи бронзи в Інкермані.

Курган Трудове 3

Курган Трудове 3 належить до спадщини ямної культурно-історичної спільноти. Пам’ятка цікава у вивченні історії Криму бронзової доби та розуміння шляхів кочівлі стародавнього населення Подніпров’я до Криму.

Курган виявлено під час розвідок та незаконних розкопок у процесі будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь у 2018 р.

Пам’ятка належить до епохи бронзи та була залишена представниками ямної культурно-історичної спільноти.

Насип кургану було споруджено у 2 етапи. Після того, як була зроблена головна могила, у кургані була похована ще одна людина, а сам насип був досипаний.

Пам’ятку не можна назвати добре вивченою хронологічно: одне з впускних поховань та кам’яна вимостка в насипі кургану залишилися недатованими.

До складу пам’ятки входили: курганний насип, кам’яна вимостка в ньому та 4 поховання, з однією основною могилою, де було поховано троє дітей.

Курган Трудове 3 було незаконно розкопано «під знесення» у 2018 р. у процесі будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. На сьогодні пам’ятку втрачено. В основній могилі були знайдені сильно залощені трубчасті кістки тварин зі слідами бронзи на них – ймовірно, це був музичний інструмент, поміщений у могилу дітей.

Курган Чюрюбаш 4

Курган Чюрюбаш 4 розташований на периферії хори (сільськогосподарської округи) Німфея й належить до доеллінської доби. Він цікавий у вивченні періоду історії Криму перед початком Великої грецької колонізації та трансферу населення Керченського півострова в епоху бронзи - ранньої залізної добі. Пам’ятці надано «сталінську» назву с. Чюрюбаш – « Пріозерне», яка з’явилася внаслідок депортації кримськотатарського народу у 1944 р.

Спорудження кургану відбулося в час пізньої бронзової доби. Цьому часу належать 2 поховання, одне з яких основне. Інші є впускними й належать до часу пізньої бронзової доби та VII – VI ст. до н.е. До складу пам’ятки входить кам’яна крепіда (підпірна стіна) і 6 поховань: 5 у кам’яних ящиках та одне в ґрунтовій могилі.

Курган Чюрюбаш 4 було незаконно розкопано «під знесення» у 2016 р. під час будівництва магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим. Пам’ятку можна вважати такою, що повністю втрачено. Під час незаконних розкопок застосовувалася важка будівельна техніка, через що було практично повністю знищено впускне поховання в ґрунтовій могилі VII–VI ст. до н.е. Зрозуміло, що решту поховань вдалося дослідити завдяки тому, що вони були в кам’яних ящиках.

Малий кам’яний міст збудований на р. Ашіль

Малий кам’яний міст збудований на р. Ашіль (лівій притоці р. Булганак). Пам’ятку виявлено у 2017 р. під час незаконних розвідок, проведених у процесі проєктних робіт з будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Об’єкт датується 80-ми рр. XVIII – першою половиною XX ст. До складу пам’ятки археології входять дві опори мосту з арочним водогоном і його мощенням.

Малий кам’яний міст було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. у процесі будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Через те, що пам’ятка є найбільш раннім свідченням російського колоніального освоєння Криму, вона була збережена. На сьогодні пам’ятка перебуває в стані відкритого екскурсійного показу.

Мангуп-Кале

Мангуп-Кале — це матеріальна пам’ять про самостійний Крим. Ця, майже забута зараз ідея, розвивалася за часів напівдиких пізніх скіфів, племен аланів і готів, до Кримського ханства. І держава Феодоро, столицею якої був Мангуп, — важлива її частина. На жаль, російський історичний міф відкидає цю частину історичної реальності, зводячи Мангуп виключно до «останнього оплоту Візантії в Криму» або, простіше кажучи, «печерного» міста.

Мангуп-Кале розташоване на вершині гори Баба-Даг і домінує над навколишніми долинами. Але неправильно зводити стародавнє місто виключно до тієї забудови, що розташовується на плато всередині його оборонних стін. Адже Мангуп - це цілісний історичний ландшафт із посадом Варзари, церквами й могильниками на його схилах, турецьким осадним табором 1475 р.

Після Херсонеса й Боспора-Керчі Мангуп є рекордсменом за тривалістю свого «життя». Воно було засноване у середині III ст. До VI ст. стає відомим, як повноцінне місто Дорі або Доріс, столиця готів-федератів. Гине воно наприкінці XVIII ст., уже під час Російської імперії, коли через конфлікт з поміщиком через землі напівпокинутої фортеці, її залишає остання громада кримських караїмів і переселяється на Чуфут-Кале.

До складу пам’ятки археології Мангупа входять оборонні мури на плато гори, чотири осередки квартальної міської забудови (на м.Тешклі-Бурун, у верхів’ях балок Капу-Дере, Гамам-Дере й Табана-Дере), храми, мечеті, кілька «печерних» монастирів (північний, південний і на краю м. Тешклі-Бурун), Велика базиліка (свого часу кафедральний храм Готської єпархії) синагога-кенасса, міква (в юдаїзмі водний резервуар для обмивання з метою очищення), християнські, мусульманські і кримськокараїмські некрополі й цілий комплекс пам’яток епохи держави Феодоро. Це Октагон, капела й усипальниця володарів Феодоро, Цитадель із Донжоном на м.Тешклі-Бурун і Палац 1425 р. Поза територією плато розташовані ранньосередньовічні могильники: Алмалик, Південний-1 і -2, хрестоподібний храм із некрополем, турецький табір 1475 року й мусульманський некрополь на г.Мєзарлик, двунефний храм і середньовічне поселення (історичні Варзари, посад Мангупа на околиці сучасного с.Ходжа-Сала) і юстініанівський оборонний мур («довгі стіни») у Каралезькій долині.

Відверто кажучи, на сьогодні Мангуп перебуває на периферії інтересів окупаційної адміністрації Криму. Тому, не дивлячись на значущість пам’ятки для археології та історії Криму, його незаконні розкопки можна назвати локальними й обмеженими за площею. Протягом 2014–2021 рр. досліджувалися: Палац 1425 р. (2014–2021 рр.), церква «2015 р.» (2015–2017 рр.), церква «1967 р.» (2018 р.), церква «1968 р.» (2019 р.), церква Св. Георгія (2015–2016 рр.), Південна базиліка (2016 р.), Алмаликський (2019 р.) і Південний-2 (2018 р.) могильники, а також оборонна стіна А-Х (2020–2021 рр.). Привертає до себе увагу особлива зосередженість незаконних розкопок саме на християнських храмових комплексах, зокрема вже раніше повністю досліджених (церкви «1967 р.» і «1968 р.», Південна базиліка).

Безумовно, найбільш значущим об’єктом незаконних розкопок на Мангупі є Палац 1425 р. У Криму палаци суверенних правителів мають бути широко представленим явищем, але вони вкрай маловідомі: Хансарай, як політичний центр Кримського ханства, і Палац 1425 р., як політичний центр Феодоро. Зазвичай, не можливо порівнювати руїни мангупського палацу й архітектуру Хансараю. Однак це не повинно зводити нанівець цінність цієї пам’ятки. Тим більше, що повного розуміння її меж та планування немає й до сьогодні. Хоча роботи 2014–2021 рр. намагалися розв’язати питання пошуку контурів палацового комплексу, проте визнати їх успішними не можна.

До найбільш яскравих знахідок належать «латинські» артефакти: сабатон (елемент пластинчастого обладунку, призначений для захисту стопи) й енколпіон (двостулковий хрест) католицького вигляду. Ці предмети є яскравим свідченням подій облоги Мангупа в 1425 р. турецькою армією Гедік Ахмед-паши й участі в ній на боці Феодоро їх недавніх заклятих ворогів — генуезців із південнобережних колоній Республіки Генуї. Особливо цікаво, що дві латинські знахідки з усіх трьох відомих на сьогодні відбулися на території Палацу, святині будь-якої держави. Третій найяскравіший артефакт, знайдений за часів окупації на Мангупі — це кістяна іконка кінця XIII — початку XIV ст. з апостолом св. Іоанном Богословом. Подібні раритети вже самі по собі мають художню цінність, як рідкісні пам’ятки образотворчого мистецтва. А факт виявлення іконки на Мангупі, крім усього іншого, перевертає сучасні знання про те, що життя на території міста в XIII ст. і першій половині XIV ст. не було.

Головна загроза археологічній спадщині Мангупа дещо відрізняється від тої, що можна побачити під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь або під час знищення Хансараю й Херсонеса. Яскравим прикладом цього є Палац 1425 р. Такі ж принципи й підходи до знищення Мангупа в менших або злегка змінених масштабах проявляються на інших його об’єктах. Цю загрозу можна сформулювати так: після незаконних археологічних робіт від культурної спадщини Мангупа залишається гола й порожня скеля. У цьому відношенні «вивчення» пам’ятки нагадує розкопки «під знесення» на новобудовах .

Під час розкопок «археологи» шар за шаром знімають різночасові культурні горизонти. На території Палацу 1425 р. вони не зупиняються й перед знищенням важливих архітектурних складових пам’ятки: вимощені кам’яними плитами майдани і вулиці йдуть під знесення. Це пояснюється необхідністю «досліджувати» культурний шар під ними. Однак, не маючи здатність використовувати технології консервації та реставрації стародавніх вулиць та майданів, усе закінчується банальною втратою важливих складових частин пам’ятки. Замість мережі вулиць і площ навколо руїн резиденції правителів Феодоро після таких робіт залишається гола скеля. Пам’ятка втрачає зв’язок із рештою міста — воно втрачає свою невід’ємну складову.

Після археологів, які залишають недоторканими руїновані стіни, приходять сніг, дощ, вітер і туристи-вандали. Реставрація й консервація розкопаних кладок не проводиться й пам’ять про правителів Феодоро тане з кожним днем: вітер зі снігом вимивають вапняковий будівельний розчин, що зв’язує каміння стіни, мороз руйнує структуру каменю,а туристи-вандали з незрозумілих причин епізодично свідомо розвалюють і розтягують стіни.

Також розкопки під час окупації самі по собі переформатують історичний ландшафт Мангупа. Втрачаючи культурний шар і залишки пам’яток, як таких, від спадщини стародавнього міста залишається тільки те, що про нього напишуть археологи в наукових виданнях. Але перекіс у дослідженні церков, який спостерігається з 2014 р. і який не був властивий програмі розкопок Мангупа в 1967–2013 рр., у нарративному плані робить зі стародавнього міста «православну твердиню». Стирається реальна пам’ять та історія про черкеських правителів Феодоро, колишніх головних і найближчих союзників Кримського ханства в XV ст. Викреслюється мусульманський і кримськокараїмський шар спадщини Мангупа. Відсутність консервації та реставрації археологічних об’єктів, нарівні з незаконними археологічними розкопками, як такими, поглибленим дослідженням нескінченного числа церков є двома складниками прихованої цілеспрямованої політики знищення «неросійського» минулого Криму російськими окупантами.

Фортеця Чембало – одна з візитівок Криму. Розташована вона у Балаклаві, і найбільш монументальні руїни її належать до періоду існування генуезької колонії в XIV – XV ст.

Проте, як і скрізь у Південно-Західному Криму, історія укріплення і власне міста починається в ранньому середньовіччі з будівництва тут візантійської фортеці. Сьогодні не можна бути повністю впевненим, але, найімовірніше, остання входила до складу Інкерманської області країни Дорі кримських готів. Вочевидь, що її головна воєнна функція була пов’язана не з пануванням над навколишніми територіями або з прикордонною функцією, а із забезпеченням безпеки морського судноплавства.

Хоча існувала фортеця протягом XIV - XV ст., перші згадки про споруди на цьому місті відносяться до VI ст. У 1345 р. починається будівництво, власне, генуезького замку на г.Кастрон. Але через чотири століття (наприкінці XVIII – початку XIX) місто і фортеця Чембало-Балаклава занепадають. Тоді місто, що знелюдніло через виведення турецького гарнізону, депортації урумов, ромеїв, вірмен російськими військами, починають освоювати російські переселенці.

До складу пам’ятки входять укріплення та міська житлова забудова, розташовані на г.Кастрон: т.зв. цитадель і бург з руїнами замків, веж, донжонів, оборонними мурами, ровом і валом, церквами, монастирями, цвинтарями та житловими садибами. Друга частина пам’ятки знаходиться під сучасною забудовою старої частини Балаклави – це т.зв. антибург або неукріплені оборонним муром квартали негенуезької частини населення Чембало.

Сучасна фортеця Чембало зазнає незаконних археологічних розкопок впродовж 2014 – 2021 рр. Тут нелегально працює експедиція Ермітажу. У цей період роботи велися на території Верхнього міста (Св. Миколи) (2017 – 2019 рр.) і Нижнього міста (Св. Георгія( (2014 – 2021 рр.). Зокрема, незаконно розкопувалися храм № 5 (2014 – 2016 рр.) та його округа (2015 – 2019 рр.), вежа № 5 Верхнього міста (2017 р.) та консульська церква Консульського замку св. Георгія (2021 р.). Незаконні розкопки Чембало мають науковий характер. Проте вони здійснюються без належної консервації, що становить загрозу збереженню культурної спадщини стародавнього міста Чембало-Балаклави . Також неконтрольоване функціонування сучасної забудови старої частини Балаклави на наб. Назукіна, вул. Каліча, Рубцова, Кірова, Баштової планомірно знищує антибург Чембало . Тут у 2019 р. в районі вулиць Кірова – Баштова було незаконно розкопано під час «охоронних» досліджень «під знесення» некрополь XIII – XIV ст.

Могильник Агирмак-Елі

Могильник Агирмак-Елі є кримськотатарським цвинтарем, розташованим на околиці однойменного села.

Пам’ятку було відкрито у 2017 р. під час незаконних розкопок поселення Агармак-Елі в рамках «охоронних» робіт під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Російські археологи надали пам’ятці «сталінську» назву - «Батальне», яка з’явилася в результаті депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Через те, що могильник вочевидь пов’язаний із поселенням Агирмак-Елі, його можна датувати другою половиною XVIII ст. Ідентичність поховального обряду з могильником Арма-Елі, який відноситься до більш пізнього періоду існування поселення, дає можливість розширити його датування до XIX ст., можливо, у межах першої половини XIX ст. – часу масової еміграції кримських татар до Туреччини – та до занедбання села та його перейменування з «Агирмак-Елі» на «Арма-Елі» в другій половині ХІХ ст.

До складу пам’ятки входять підбійні могили з різноманітним типом закладу підбою: засип могильної ями золою, заклад кам’яними плитами, дошками або цеглою.

Могильник Агирмак-Елі було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Було відкрито 36 могил на площі 1650 кв.м.

Могильник Арма-Елі

Могильник Арма-Елі є кримськотатарським цвинтарем, який у Новий час був розташований на північній околиці однойменного села. Ймовірно, пам’ятку виявлено під час здійснення будівельних робіт зі спорудження автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Російські археологи, незважаючи на очевидну інтерпретацію та хронологію об’єкта, використовували «сталінську» назву с. Арма-Елі - «Батальне», що з’явилося в результаті депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Російські археологи датували могильник ХІХ ст. Ймовірно, його хронологію треба позначити другою половиною XIX – початком ХХ ст.

До складу пам’ятки входять підбійні могили з різноманітним типом закладу підбою: засипання могильної ями попелом, закладення кам’яними плитами, дошками або цеглою.

Могильник було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час спорудження автомобільної дороги Керч-Севастополь. Під час робіт було знищено 152 поховання. Опубліковані матеріали підтверджують використання важкої будівельної техніки під час незаконних розкопок. Зазначимо їхній низький методичний рівень: на сьогодні ми не маємо інформації, що хоча б одне поховання було відкрито з боку вхідної ями й під час робіт було збережено склепіння підбою.

Могильник біля с. Лучисте

Могильник біля с. Лучисте є еталонною пам’яткою культури т. зв. кримських готів країни Дорі. Саме вони були пращурами середньовічного населення Південно-Західного Криму. На цьому етнічному субстраті згодом сформувалися Кримська Готія та Кримська Аланія, відбувалися трансформації в «римському» образі Херсонесу та його найближчої округи.

Датується могильник біля с. Лучисте кінцем IV – третьою чвертю XVIII ст. Однак найбільш показовою фазою функціонування могильника є та, що пов’язана із кримськими готами й датується V–VII ст.

До складу пам’ятки входять поховання в ґрунтових склепах, підбійних та ґрунтових могилах. Досліджено поховання коней, а також власне давню дорогу, що йшла через некрополь до Усть-Альмінського городища.

На стан збереження пам’ятки впливає поєднання двох чинників: відсутність охорони об’єкта археології збоку окупаційної адміністрації та проведення незаконних розкопок . Хоча другий чинник не є таким, що переважає, оскільки після окупації Криму багаторічна археологічна експедиція на території могильника біля с. Лучисте не змогла продовжити свого сталого існування. Вочевидь, головною перешкодою став брак необхідного фінансування. Незаконні розкопки було здійснено у 2015 р. коштом Російського фонду фундаментальних досліджень та у 2018 р. коштом Бахчисарайського музею-заповідника. Роботи відбувалися на північно-західній ділянці могильника, невеликою площею між нижньою терасою та вершиною пагорбу.

Могильник Кіль-Дере 1

Могильник Кіль-Дере – пам’ятка автохтонної Нейзацької археологічної культури стародавнього Криму. Її відкриття та вивчення має вирішальне значення для розуміння етнічної історії півострова у т.зв. римський та пізньоримський час. Тоді здійснився трансфер від розрізнених племен варварів, представлених пізніми скіфами, сарматами, готами, до єдиного етнічного субстрату часу формування країни кримських готів Дорі у горах Південно-Західного Криму.

Як і могильник Нейзац, на некрополі Кіль-Дере 1 хоронили, як пізні скіфи, так і представники вже сформованої нейзацької культури та готи, що вторглися до Криму в середині III ст. Особливістю могильника Кіль-Дере 1 є те, що це перша «класична» пам’ятка нейзацької археологічної культури, на території якої є, як найбільш ранні, так і найпізніші етапи її функціонування.

Вона розташована безпосередньо поруч із кордонами Херсонеса. Завдяки цьому некрополь Кіль-Дере 1 єднає античний та варварський світи Криму в єдину історію.

Як і на багатьох некрополях нейзацької археологічної культури, на могильнику Кіль-Дере 1 є пізньоскіфська ділянка некрополя. Вона відноситься до межі І – ІІ ст. На інших ділянках поховання починаються наприкінці ІІ – на початку ІІІ ст. і продовжуються до кінця IV ст. До складу могильника входять підбійні та ґрунтові могили, поховання в кам’яних ящиках та кремації. Деякі поховання супроводжуються кам’яними закладами вхідної ями могили.

Пам’ятку виявлено під час незаконних археологічних розвідок 2018 р. Очевидно, що могильник було пошкоджено під час будівництва автомобільної дороги Інкерман-Севастополь у 1950–60-х рр. і на початку 2000-х рр.

Основні роботи на пам’ятці були проведені у 2020–2021 рр. Під час незаконних розкопок «під знесення» могильник Кіль-Дере 1 був практично повністю знищений (з 10,25 га площі пам’ятки було знищено приблизно 8 га). Втрати від таких «охоронних» робіт ще треба зрозуміти тому, що вся досліджена територія розкопана не вручну, а з використанням екскаватора. Це методичне порушення в рази підвищує ризик пропуску «малих» об’єктів стародавнього цвинтаря: наприклад, тризни чи святилища. Найбільш яскравими знахідками з незаконних розкопок є кам’яні надгробки з антропоморфними зображеннями.

Могильник Левадки

Могильник Левадки – пам’ятка, що належить одночасно двом автохтонним археологічним культурам стародавнього Криму: пізньоскіфській та нейзацькій. Саме цей чинник є особливістю могильника. Ця пам’ятка важлива для розуміння етнічної історії півострову у т.зв. елліністичний та римський час, коли здійснився трансфер від пізніх скіфів до сарматів, представників нейзацької археологічної культури.

Могильник датується ІІ. до н.е. – ІІІ ст. До складу пам’ятки входять склепи, катакомби, підбійні могили, прості ґрунтові могили, могили, влаштовані в господарських ямах та незакінчених спорудах.

Незаконні археологічні розкопки могильника Левадки велися у 2015 р. у центральній частині пам’ятки. Роботи мали обмежений характер. Незважаючи на це, було досліджено рідкісний та нестандартний похоронний комплекс, що поєднує в собі риси склепу та катакомби. Він датується межею ІІ – І ст. до н.е. і з його розкопок походить золота сережка подібна до стилізованого зображення живої істоти (голова лева, грифон або риби).

Могильник Нейзац

Могильник Нейзац – пам’ятка автохтонної Нейзацької археологічної культури стародавнього Криму. Її відкриття та вивчення має вирішальне значення для розуміння етнічної історії півострова у т.зв. римський та пізньоримський часи. Тоді здійснився трансфер від розрізнених племен варварів, представлених пізніми скіфами, сарматами, готами, до єдиного етнічного субстрату часу формування у горах Південно-Західного Криму країни кримських готів – Дорі.

Особливістю могильника Нейзац є ступінь його дослідження, виняткова для Криму, та тривалість його використання. Вивчення пам’ятки дає змогу простежити розвиток самобутньої культури населення Криму в перші століття нашої ери. Хронологія могильника укладається в рамки ІІ – ІV ст.

До складу пам’ятки входять похоронні споруди різного типу: склепи, підбійні та ґрунтові могили.

Незаконні археологічні розкопки могильника Нейзац велися у 2014 – 2015 рр. Вони були зосереджені на пошуку його кордонів. Загалом це було завершення майже двадцятирічного періоду археологічного дослідження могильника Нейзац. Сьогодні пам’ятку можна вважати практично повністю дослідженою.

Могильник Опушкі

Могильник Опушкі – пам’ятка автохтонної Нейзацької археологічної культури стародавнього Криму. Її відкриття та вивчення має визначне значення для розуміння етнічної історії півострова у римський та пізньоримський час, коли здійснився трансфер від розрізнених племен варварів, представлених пізніми скіфами, сарматами, готами, до єдиного етнічного субстрату часу формування країни Дорі кримських готів у горах Південно-Західного Криму.

Особливістю могильника Опушкі поміж пам’яток цієї археологічної культури є довготривалість його використання. Отже, на території могильника здійснювали поховання пізні скіфи і представники вже сформованої нейзацької культури та готи, що вторглися до Криму в середині III ст. Це змушує допустити наявність між розрізненими фрагментами варварської історії Криму римського часу незримого зв’язку та континуїтету.

Хронологія могильника окреслюється межами І ст. до н.е. – ІV ст.

До складу пам’ятки входять похоронні споруди різного типу: кам’яні та ґрунтові склепи, підбійні могили, ґрунтові могили, поховання коней, а також кремація, зокрема у кам’яних ящиках.

Незаконні археологічні розкопки могильника Опушкі велися у 2014 – 2019 рр. на його північній ділянці. Під час робіт були виявлені поховання, які притаманні як пізньоскіфській, так, власне, і нейзацькій археологічній культурі.

Особливо цікава ділянка «цвинтаря коней» (I ст.) на пізньоскіфському секторі могильника . Тут на момент 2018 р. було відкрито щонайменше 50 поховань коней, проте реальні кордони та його хронологія до кінця досі незрозумілі. Крім цього, у 2019 р. було відкрито кам’яний пізньоскіфський склеп IV ст. до н.е. Даний склеп є унікальним, адже свідчить про те, що частина населення, яка його залишила (клан/рід), особливо шанувала свої традиції і зберігала їх тривалий час, на відміну від своїх одноплемінників.

Могильник Сувлу-Кая

Могильник Сувлу-Кая – пам’ятка автохтонної Нейзацької археологічної культури стародавнього Криму. Її відкриття та вивчення має вирішальне значення для розуміння етнічної історії півострова у т.зв. римський та пізньоримський час, коли відбувся трансфер від розрізнених племен варварів, представлених пізніми скіфами, сарматами, готами, до єдиного етнічного субстрату часу формування країни Дорі кримських готів у горах Південно-Західного Криму. Особливістю могильника Сувлу-Кая всередині археологічної культури є науково описаний і досліджений на матеріальних рештках перехід від сарматського воєнізованого колективу ІІІ – першої половини IV ст. до постійного осілого населення другої половини IV – першої половини V ст. Ця спільнота складалася з представників сарматського, готського і, що важливо, кизил-кобинського (таврського) етнічного елементів. Даний факт змушує допустити наявність між розрізненими фрагментами варварської історії Криму римського часу незримого зв’язку та континуїтету.

Могильник датується III – першою половиною V ст.

До складу пам’ятки входять підбійні могили раннього етапу функціонування та склепи пізнього періоду.

Незаконні археологічні роботи на могильнику Сувлу-Кая проводилися у 2015 р. та 2018–2019 рр. Під час робіт були досліджені поховання, зокрема ті, в яких знайдені вироби з дорогоцінних металів. Якщо у 2015 р. роботи продовжували логіку попереднього етапу вивчення (розкопки в центральній частині пам’ятки), то у 2018–2019 рр. незаконні археологічні роботи були зосереджені на пошуку північно-західної межі пам’ятки.

Німфей

Німфей – це давньогрецьке місто на березі Керченської протоки з комплексним навколишнім ландшафтом: хорою, садибами та поселеннями на ній, некрополями звичайними ґрунтовими й курганними. Особливість цієї пам’ятки в тому, що Німфей, до підпорядкування Боспорському царству, був незалежним полісом, частиною Першого Афінського морського союзу. Як видатне демократичне утворення свого часу, Німфей має цінну й унікальну матеріальну культурну спадщину. Водночас, в античному Криму відомі лише два могутні демократичні поліси: археологічна спадщина Німфея та Херсонеса крізь століття доводить нам просту істину - лише вільне демократичне суспільство може досягти величі у своєму розвитку.

Німфей був заснований у 580–560 рр. до н.е. Чимала криза середини III ст. до н.е. завдала місту непоправних втрат. Потім Німфей вже не зміг відновитися до тієї величі, якої досяг раніше. Саме в цей час закінчує існування його хора, як система організації землекористування. Остаточно місто знищено у III ст. Після цього на його території ще було середньовічне поселення VIII – IX ст., але воно вже не мало нічого спільного з величним Німфеєм.

До складу пам’ятки входить оборонна система стародавнього міста, його міська житлова та господарська забудови, амфітеатр та священна ділянка на південному схилі городища. Округа Німфея представлена його хорою з поселеннями, руїнами садиб, системою доріг, гідротехнічними спорудами, ґрунтовими та курганними некрополями.

Німфей та його хора є звичайними пам’ятками античної культури та урбаністики. Проте виділяє цю пам’ятку Криму те, що на відміну від Херсонеса, де така ж хора зберіглася у відмінному стані та була внесена до списку культурної спадщини ЮНЕСКО, хору Німфея було варварськи знищено радянським індустріальним та колгоспним освоєнням Керченського півострова в повоєнний час. Цей чинник активно й далі працює на знищення пам’ятки. У 2016 р. територією поселення «Тобечік 8» на хорі Німфея (імовірніше, знищена оранкою садиба) було прокладено ланку газопроводу Краснодарський край – Крим. У рамах цього проєкту північна частина поселення з матеріалами VI – V ст. до н.е. була розкопана «під знесення». Незаконні «охоронні» дослідження велися й на території хори (кургани Приозерне 3 та Приозерне 4) у 2016 р. та посаду міста (гончарні печі) у 2018 р.

Крім тих випадків, коли пам’ятці загрожує ігнорування факту її існування, на стан Німфея негативно впливає цікавість до нього з боку археологів. Незаконні археологічні розкопки , під керівництвом, насамперед, Ермітажу, на території Німфея відбувалися у 2014–2019 рр. Внаслідок цих досліджень було відкрито чималу частину античного театру Німфейського поліса. Незаконні розкопки наукового характеру велися й на території хори, її поселеннях (ймовірно, садиби): Нижньо-Чурбаське-2 (2014 р.), Ельтіген Західне (2014 – 2015 рр.) та Тобечік 8 (2018 р.). У 2015 р. незаконні розкопки відбулися на межі курганного некрополя Німфея (між ним і власне містом).

Кейс знищення Німфея наочно доводить спрямування культурної політики РФ у Криму. Головною її метою є фізичне знищення чи створення умов для знищення тієї культурної спадщини, яка вказує на позитивний досвід державного будівництва на території Криму. Знищується все, що «намертво» прив’язує в культурно-історичному плані півострів до Європейської цивілізації . Як бачимо, це реалізується двома шляхами.

По-перше, господарським освоєнням території пам’яток , таких як «Давнє місто Німфей та його хора». Активний початок процесу було покладено в післявоєнному розорюванні хори. Воно знищило не тільки залишки плантажу та системи межування, але й, у прямому розумінні цього слова, вирвало руїни та фундаменти потужних античних сільських садиб із ґрунту.

По-друге, як це не дивно, незаконні археологічні дослідження пам’яток знищують їх не менш результативно, ніж будівництво чи орання. Незаконні розкопки агори Німфея дослідили другий античний театр Криму . Незважаючи на незаперечну значущість відкриття для Північного Причорномор’я, консервація об’єкта не проводиться роками . Це створює небезпечні умови, що призводять до його втрати: не лише як прадавніх руїн на околиці м. Керч, але й цілого пласта історичної пам’яті. Інакше кажучи, античний театр демократичного полісу формує інші світоглядні наративи, ніж депресивний індустріальний ландшафт, звичайний для будь-якого забитого провінційного пострадянського міста.

Олександрівські скелі 1

Олександрівські скелі є могильником, що супроводжує поселення «Урочище городище» (окупаційна назва «Городище 11 км.»). Під час вибору місця могильника жителі стародавнього поселення віддали перевагу вже існуючим курганам, дотримуючись континуїтету історичного ландшафту.

Курганний некрополь Олександрівські скелі має кілька горизонтів освоєння сакрального простору. Найбільш раннім виявився курган 1 – він був споруджений у бронзовому столітті. У IV ст. до н.е. проводиться поховання на кургані 2. У другій половині I–II ст. у прикурганному просторі та частково під їхніми насипами функціонує ґрунтовий некрополь.

До складу пам’ятки входить два кургани із похованнями в них. До ґрунтового некрополю належить 251 об’єкт: поховання (в т.ч. склеп, імовірно, гладіаторів) та пов’язані з ними залишки тризни, які репрезентують нематеріальну культурну спадщину (вірування, традиції) місцевого населення.

Некрополь Олександрівські скелі 1 був незаконно розкопаний «під знесення» у 2017 р. Крім знищення об’єкта, можна назвати ще одне фундаментальне порушення: в жодних опублікованих російськими археологами матеріалах не визначені його межі та стійкий топографічний зв’язок із поселенням Урочище городище, до якого, власне, відносився некрополь.

Палац калга-султана Акмеджитсарай та культурний шар стародавнього міста Акмеджит

Палац калга-султана Акмеджитсарай та культурний шар стародавнього міста Акмеджит

Російська колоніальна політика, де би вона не відбувалася – чи в українському окупованому Криму, чи в російському Татарстані – завжди використовує три базові принципи: забуття, заперечення очевидного та маргіналізація.

У цьому сенсі приклад пам’ятки археології «Палац калга-султана Акмеджитсарай та культурного шару стародавнього міста Акмеджит є показовим.

Місто засноване не пізніше 1502 р., про що свідчить будівельний напис найстарішої будівлі Акмеджита мечеть Кебір-джамі. Наприкінці XV ст. хан Менглі I Ґерай, великий інституалізатор Кримського ханства, заснував посаду калга-султана - командувача армії Кримського ханства, першого спадкоємця ханського трону.

Місцем проживання калга-султана стало місто навколо палацового комплексу Акмеджитсарай.

Необхідно розуміти, що історична частина Акмеджита не загинула, а просто була перейменована росіянами спочатку в Сімферополь, а потім відокремлена в межах району Старого міста. Водночас колонізатори без жодних сумнівів й дотепер вважають, що історія Акмеджит-Сімферополя налічує трохи понад 200 років і до них тут була «випалена пустеля». Сучасна історична частина Акмеджита-Сімферополя відома, м’яко кажучи, як не найпрестижніший район міста. Брак комунікацій, нормального дорожнього покриття, вуличного освітлення, а також гори сміття домінують на вулицях, розташованих поруч з центральною площею Акмеджита-Сімферополя.

Після анексії Криму в 1783 р. Акмеджит втратив і свою головну архітектурну та політичну домінанту – палац калга-султана. Збудований на початку XVI ст. Акмеджитсарай занепав наприкінці XVIII ст. тоді, коли в ньому були розміщені російські війська.

До складу пам’ятки археології «Палац калга-султана Акмеджитсарай та культурного шару стародавнього міста Акмеджит» також входять археологічні шари комплексу мечеті 1502 р. Кебір-джамі й археологізована міська забудова Старого міста кінця XV – початку XХ ст.

Складно вигадати більш повну та яскраву метафору сучасної долі та стану Криму, ніж історія Акмеджитсарая. Зараз місце розташування палацу калга-султана має назву «Собачої» балки й частково використовується, як місце стихійного звалища. У колишніх знаменитих садах Акмеджитсарая незаконно, навіть із погляду окупаційних «законів», будується храм Російської православної церкви. А за 500 м від руїн палацу розташований Київський районний суд м. Акмеджит-Сімферополя – головне судилище над кримськотатарськими та іншими політичними в’язнями Кремля.

Поштовхом до археологічного вивчення Акмеджита та палацу калга-султана у 2017 р. стало будівництво храму Російської православної церкви на території колишнього пивоварного заводу. У процесі будівельних робіт були виявлені залишки кладки стін палацу та культурні шар фінального етапу існування палацу. Громадськість, яка довгий час наполягала на проведенні археологічних досліджень, вимагала припинення будівельних робіт, унаслідок чого роботи були тимчасово припинені та проведено обмежене за своїми масштабами шурфування території, яке підтвердило інформацію про локалізацію Акмеджитсарая.

З 2019 р. розпочалися незаконні т.зв. «охоронні» археологічні розвідки вже по всій території Старого міста на новобудовах. Але головну загрозу руїнам Акмеджитсарая та міській забудові ханського часу становлять не розкопки, як здається на перший погляд.

Основною проблемою є пряме ігнорування окупаційною владою та населенням міста Сімферополь (АРК, Україна) історико-культурного шару епохи Кримського ханства . Замість посилення діяльності щодо охорони та збереження археологічних пам’яток у старій частині Акмеджита-Сімферополя, окупаційна влада відкрила нову нішу для заробітку на «експертизах» та незаконних археологічних розкопках «під знесення», які почалися в місті вже у 2019 р.

Отже, на сьогодні окупанти не збираються змінювати свою політику перетворення другої столиці ханства чи то на місце “православної” святості, чи то на місце звалища твердих побутових відходів.

Пам’ятка археології «Фортеця Сари-Кермен – порт Авліта»

Пам’ятка археології «Фортеця Сари-Кермен – порт Авліта» або Форт Меншиков розташована в самому центрі Ахтіара-Севастополя.

Авліта – це головний порт князівства Феодоро, морські ворота фортеці Каламіта та закінчення кримської частини Великого шовкового шляху у другій половині XV ст. У турецький час порт Авліта поступово занепадав.

Фортеця Сари-Кермен є супутником порту й була побудована для його оборони. Вона повторила сумну долю порту, вже в середині XVII ст. перетворившись на величні руїни, де запорізькі козаки влаштовували свої табори під час рейдів на Кримське ханство.

Ахтіар-Севастополь у містобудівному значенні фактично є прямим продовженням Авліти. Це особливе для Криму місто. Воно єдине, як каже російський історичний міф, було засноване на повністю порожньому Гераклейському півострові. Цей міф доводить, що ця частина Криму була покинутою з XIV ст., коли гине середньовічний Херсон, і тут «татари лише випасали худобу». Уявна «біла пляма» в заселенні Гераклейського півострову з XIV до XVIII ст., немов дає росіянам моральне право оголосити про «історично-культурну реконкісту» від «татарського панування» та стародавньої історії півострову.

Фортеця Сари-Кермен та порт Авліта були виявлені у 2018 р. під час будівельних робіт у районі Артилерійської бухти, м. Кришталевий та Артилерійського пагорба.

Пам’ятка існувала від ІІІ ст. до н.е. до 20-х рр. ХХ ст. За цей час вона пройшла декілька несхожих етапів. Для елліністичного та римського часу тут відомі залишки припортової інфраструктури, гончарний центр, залишки господарської та, можливо, житлової забудови. У ранньовізантійський період ділянку не було покинуто й тут здійснювалася певна сільськогосподарська діяльність. З XIV ст. пам’ятка функціонує, як фортеця Сари-Кермен. Не пізніше XV ст. до неї додається порт Авліта. На сьогодні на місті гавані виявлено найбільшу кількість археологізованих залишків.

Комплекс фортеці та порту існують до XVII ст. У XVIII ст. згадок про фортецю більше немає, і життя переміщується до Авліти. Гине портова інфраструктура у 1777 р. Її оборонні споруди та внутрішня забудова відновлюються лише у 40-х рр. ХІХ ст. разом із будівництвом Форту Меншиков, який переживає Кримську війну.

У 60–70- роках ХІХ ст. територія порту Авліта та фортеці Сари-Кермен перетворюється на міське сміттєзвалище та обростає приватною міською забудовою Ахтіара-Севастополя.

Руйнування фортеці Сари-Кермен – порту Авліти пов’язане із забудовою Артилерійського пагорба т.зв. «культурним» кластером. На сьогодні незаконні розкопки та знищення пам’ятки важкою будівельною технікою розгорнуто на території близько 10 га. У 2019 – 2020 рр. можна точно сказати, що були знищені східна оборонна стіна турецького часу, торговий майдан під східним схилом Артилерійського пагорбу, майдан у районі поромної переправи, турецький польовий табір 1776 – 1777 рр., два водозбірні колодязі із системою каптажу для поповнення запасів кораблів, дві античні садиби, сільськогосподарський плантаж хори, ділянки з потужним культурним шаром античного, середньовічного та нового часів.

Найбільш значною втратою треба визнати руйнування у 2020 р. оборонного муру порту Авліта турецького часу завдовжки не менше 500 м. Мур був відкритий незаконними археологічними розкопками 2019 р. Його унікальність полягає в тому, що за допомогою природничих методів вдалося порівняно точно провести датування часу будівництва об’єкта – кінець XVII ст. Завдяки наявності зображень синхронної аналогічної турецької фортеці Сейт-аль-Іслам на Нижньому Дону з’явилась можливість провести її фахову консервацію, реставрацію, реконструкцію та музеєфікацію. Значущість відкриття змусила окупаційні «органи охорони культурної спадщини» визнати її об’єктом археологічної спадщини. Проте тиск забудовника, особисто пов’язаного із президентом РФ В. Путіним, призвів до повного знищення об’єкта навіть без урахування вимог російського пам’яткоохоронного законодавства.

Відкриття турецького порту Авліта в центрі Ахтіара-Севастополя повністю перевертає наші знання про історію міста. Та, найголовніше, нещадно руйнує міф про якісь особливі права росіян на місто. Це не «російська Троя», а звичайне колоніальне місто, що збудовано поруч чи на давніх поселеннях «аборигенів». Таке саме місто, що й Сімферополь (Акмеджит), Федосія (Каффа), Євпаторія (Гезльов) та інші.

Проте історія порту Авліта є сумним прикладом та прогнозом на майбутнє для всієї автентичної культурної спадщини Криму: фізичне знищення стародавніх фортець, цвинтарів, портів веде до стирання історичної пам’яті, сприяє спотворенню історії Криму. Як приклад, у підсумку ми маємо «російське місто Севастополь, побудоване на покинутій татарами землі». Чим більше будуть нахабно знищуватись пам’ятки на кшталт Авліти, тим ближче ми підходимо до того моменту, коли проти твердження, що «Крим – це російська земля», «місце російського Афону», де, крім хрещення Русі, не було ніякої значної історії, ми не зможемо висунути жодних матеріальних заперечень.

Пізньоскіфська фортеця Кермен-Бурун

Пізньоскіфська фортеця Кермен-Бурун є досить унікальним явищем для Південно-Західного Криму. До її відкриття в найближчій окрузі «печерних» міст не було відомо жодного великого пізньоскіфського міста з фортецю. Вважалося, що заселення напівдикого та безлюдного району куести Головної гряди Кримських гір пов’язане із заснуванням представниками нейзацької археологічної культури не раніше середини III ст. селища, яке згодом переросло в місто Мангуп.

Наявність у горах над с. Отаркой (Фронтове) руїн стародавньої фортеці було добре відомо у першій половині ХХ ст. Однак після того, як головного натхненника досліджень цього району І.М. Репнікова «зачепили» жорна сталінських репресій, наукова пам’ять про фортецю була втрачена. Кермен-Бурун був знову «знайдений» під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь у 2016–2018 рр. Уже під час незаконних розкопок російські археологи, усвідомивши свою помилку, перейменували поселення з «У стєни-2» на фортецю Кермен-Бурун, повернувши об’єкту його історичну назву.

Пізньоскіфська фортеця й посад Кермен-Буруна належать до II – першої половини III ст. Після цього невелике село на стародавніх руїнах існує у VII–IX ст.

До складу пам’ятки входить укріплення з кам’яними мурами, вежами та воротами й поодинокі землянки в середині фортеці. На території посаду досліджено землянки, господарські ями, ямки під стовпові конструкції, кам’яні стіни, огорожі та поховання дітей в амфорах.

Під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь була незаконно розкопана «під знесення» більша частина посаду. Після цього пам’ятка виявилася «розрізаною» на дві частини : фортецю та східну околицю посаду. Зазначимо непослідовність проведення незаконних археологічних робіт. Вони велися трьома розкопами із недослідженими смугами між ними. Це груба методична помилка, яка не могла не призвести до знищення об’єктів археології та повної втрати будь-якої інформації про них.

Польовий військовий табір фортеці Керч

Польовий військовий табір фортеці Керч був «регулярним» місцем проведення літніх навчально-польових зборів підрозділів армії Російської імперії, які розташовувалися біля Керченської фортеці.

Об’єкт відкритий у 2017 р. під час незаконних розкопок комплексів елітарних курганів Джарджави у процесі будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь, а саме кургану 3 курганного могильника Нижній Сонячний.

Пам’ятка датується 60-ми рр. XIX – початком XX ст.

До його складу входять залишки тимчасових будівель (намети), пороховий льох, а також численні предмети зброї, солдатського та офіцерського побуту, що насичують культурний шар пам’ятки.

Польовий військовий табір фортеці Керч було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Пам’ятку можна вважати втраченою.

Поселення Агирмак-Елі є однойменним історичним селом.

Поселення Агирмак-Елі є однойменним історичним селом. Пам’ятку відкрито у 2015 р. під час незаконних розвідок, які передували будівництву магістрального газопроводу Краснодарський край - Крим.

Російські археологи не вважали за потрібне повернути пам’ятці його історичну назву Агирмак-Елі, а залишили «сталінську» назву с.Арма-Елі - «Батальне», що з’явилося в результаті депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Пам’ятка датується другою половиною XVIII ст. До його складу входять зруйновані споруди, господарські ями та інша інфраструктура стародавнього села.

Поселення Агирмак-Елі було незаконно розкопане «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Знищення пам’ятки було здійснено на площі 1,9 га. Через те, що більша частина території села залишилась поза будівельним майданчиком, було зруйновано тільки його господарську периферію. Публікація результатів незаконних розкопок поселення рясніє прикладом низької кваліфікації в атрибуції датуючого матеріалу (наприклад, монет), що говорить про загальну якість проведених досліджень.

Поселення Аїп-Елі Північно-Західне

Поселення Аїп-Елі Північно-Західне 2 є важливим і ключовим населеним пунктом в історичній топографії Криму бронзової доби.

Це поселення мало, як постійне населення, так і сезонне. Деякі його мешканці, насамперед скотарі, проживали тут сезонно, але були, вочевидь, частиною громади. Також у поселенні тимчасово зупинялися кочівники та «мігранти», що мандрували в «нові» землі. Усе вищезазначене, як і те, що за час свого існування матеріальна культура поселення змінилася із сабатинівської (зрубного культурно-історичного кола) на білозерську (умовно «кіммерійську»), дає ключові відомості про особливості життя в Криму в бронзовій добі.

Пам’ятку виявлено у 2016 р. під час незаконних розвідок , проведених у рамах проєктних робіт із будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Російські археологи надали пам’ятці «сталінську» назву с. Аїп-Елі - «Лугове», яка з’явилася внаслідок депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Поселення датується епохою пізньої бронзи.

До складу пам’ятки входять прямокутні та округлі будівлі, розташовані колом діаметром 85 м. На внутрішньому колі поселення розташовувалися господарські ями. Ці об’єкти належали постійному населенню стародавнього села. «Кочівникам» належали круглі «юрти» на краю поселення. До складу пам’ятки також входять гончарна, шкіряна, косторізна майстерні та маленька кузня. На території поселення відкрито п’ять могил, що належать до часу занепаду або запустіння пам’ятки.

Поселення Аїп-Елі Північно-Західне 2 було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Роботами було знищено 2,1 га або більше половини площі пам’ятки. Усього було вивчено 31 будівля. Поміж інших особливо виділялася велика житлова споруда – ймовірно, будинок правителя.

Поселення Аргін — хутір та поштова станція на Керченському півострові

Поселення Аргін — хутір та поштова станція на Керченському півострові відноситься до часів панування тут Російської імперії.

Аргін було відкрито у 2016 р. під час проєктування автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Пам’ятка датується кінцем ХІХ – першою чвертю ХХ ст. Можлива наявність шару IV – III ст. до н.е. у північній частині комплексу, що зараз є недослідженою.

До складу поселення Аргін входять руїни будівель та попелясті пагорби.

Незаконні археологічні розкопки «під знесення» на поселенні Аргін було здійснено у 2017 р. Розкоп мав площу майже 1,4 га та субширотно розсікає пам’ятку на дві частини. У результаті було відкрито й частково досліджено три ймовірні садиби. Масштаб та планування однієї з них (№ 3) дає змогу припустити, що це була поштова станція. Розсічення поселення та втрата його формотворчого ядра (станція) ставить питання про те, що пам’ятку археології, як таку, можна вважати втраченою.

Поселення Бахчі-Елі

Поселення Бахчі-Елі є однойменним історичним селом.

Пам’ятку було виявлено у 2016 р. під час будівництва магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим .

Поселення Бахчі-Елі датується XIII – XX ст.

До складу пам’ятки входять ділянки поселення XIII–XV ст., XVII–XVIII ст., XIX–XX ст. та кримськотатарський цвинтар XIX–XX ст.

Поселення Бахчі-Елі було незаконно розкопано «під знесення» у 2016 р. під час будівництва магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим . Будівництво завдало чималого пошкодження пам’ятці. Було повністю знищено майже 3,5 га його площі. Для спорудження газопроводу ділянки поселення XVII–XVIII ст. та XIX–XX ст. були розділені на дві половини смугою 1,06 км широтного простягання шириною 33 м. Крім залишків зруйнованих садиб під час незаконних розкопок, було знищено частину кримськотатарського цвинтаря.

Поселення Бієлі 1

Поселення Бієлі є невідомим кримськотатарським селом ханського часу з тривалою традицією функціонування та шарами забудови, як мінімум від «хазарського» часу. Очевидно, що його зникнення пов’язане з приєднанням Кримського ханства до Російської імперії та подальшою масовою еміграцією кримських татар до Туреччини.

Поселення Бієлі 1 мало вільне (хутірське) планування: на широкому рівнинному просторі розташувалися витягнуті вздовж балки поодинокі великі садиби-домогосподарства. Існування цього поселення вкотре показує континуїтет та наступність у існуванні стародавніх міст та сіл Криму впродовж Середніх віків – Нового часу.

Пам’ятку відкрито під час розвідувальних робіт при розробці проєкту будівництва залізничних підходів до Керченського мосту.

Невідоме за письмовими джерелами кримськотатарське село датується ХVI – ХVIII ст. Поодинокі знахідки датуються ХVIII – ХIХ ст., але з’являються вони на поселенні вже під час його запустіння. Локально на поселенні трапляється шар та комплекси VIII – X ст. У деяких випадках мурування стін садиб Нового часу розташовані на ранніх фундаментах. До складу пам’ятки входить 5 садиб із комплексом прилеглої до них господарської інфраструктури. Садиби є традиційними кримськотатарськими двоповерховими будинками, орієнтованими у двір, огорожу та господарські ями. Також досліджено один загін для стада не менш, як на 50 голів.

У 2017–2018 р. поселення Бієлі 1 було незаконно розкопане «під знесення» у процесі будівництва залізничних підходів до Керченського мосту. Роботи велися з використанням будівельної техніки на площі понад 2 га. Найбільш яскравою знахідкою під час незаконних розкопок є вапняковий блок із залишками напису, тамгами (родовими знаками) та тамгоподібними зображеннями. Ця лапідарна пам’ятка використовувалася, як архітектурна деталь (кінець I – початок II ст.), а пізніше як надгробок (II ст.). Тамгу царя Рескупоріда III на нього було нанесено у 20-х рр. – першій чверті III ст. Вдруге тамги були вирізані в пізньоантично-середньовічний час. Але блок, швидше за все, зберігав свою ритуальну функцію й у Новий час.

Поселення «Госпіталь I»

Поселення «Госпіталь I» є унікальною частиною історичного ландшафту Боспорського царства. Зараз це єдине відоме поселення будівельників курганів.

Поруч із ним розташований курган Госпітальний, один із гряди елітарних курганів Джарджави, на будівництві якого, вочевидь, були залучені мешканці поселення.

Загибель поселення «Госпіталь I» також висвітлює унікальну ситуацію для кримської археології: під час останніх незаконних розкопок в одному з «хлівів» було досліджено останки людини й корови, яких завалило стінами споруди під час сильного землетрусу.

Пам’ятка датується другою половиною IV – першою третиною III ст. до н.е.

До складу поселення входять руїни будівель (залишки житлових будівель, огорожі садиб, напівземлянки-хліва) і господарські ями. Ступінь збереженості культурного шару та будівельних залишків поселення дуже низький.

Частково пам’ятку знищено автомобільною дорогою до району Аршинцеве (м. Керч, АРК, Україна). Незаконні археологічні розкопки 2017 р., які були здійснені під час будівництва транспортних підходів до Керченського мосту, ще більше знищили поселення. Було незаконно розкопано 1,07 га пам’ятки. Зазначимо, що з цієї площі, лише 0,18 га досліджувалося вручну. Решта території була «розкопана» важкою будівельною технікою.

Поселення «Госпіталь II»

Поселення «Госпіталь II» є поселенням-зимівником племен бронзової доби. Воно цікаве тим, що має спеціальні потужні «оборонні» мури, які призначалися для захисту стародавніх скотарів та молодняка худоби від холодних зимових морських вітрів. Збудували поселення представники кам’янської культури Східного Криму. Зрубно-білозерські племена у подальшому також активно використовували пам’ятку.

Поселення активно використовувалося впродовж двох періодів: середньої та пізньої бронзи. Згодом пам’ятка обмежено використовувалася в античний час, а в Епоху Великого переселення народів (точніше у 360/370 – 440/450 рр.) тут було зроблено кочівницьке поховання.

До складу пам’ятки входить два вітрових «оборонних» мура, кам’яні споруди, сховища-землянки, господарські ями, різночасові поховання.

Пам’ятку було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. у процесі будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Через втрату ландшафтноформуючої частини пам’ятки (вітрових «оборонних» мурів) об’єкт можна вважати повністю знищеним.

Поселення Джанабат

Поселення Джанабат є однойменним кримськотатарським історичним селом із горизонтами садиби античного часу.

Пам’ятку відкрито у 2015 р. під час незаконних археологічних розвідок, проведених при проведенні проєктних робіт з будівництва залізничних підходів до Керченському мосту.

Спочатку об’єкт визначено як «курганна група». Проте проведені у 2017 р. незаконні розкопки показали, що це руїни садиб античного та Нового часів. Російські археологи надали пам’ятці «сталінську» назву с. Джанабат - «Жовтневе», яка з’явилася внаслідок депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Пам’ятка має два горизонти: кінця VI – III ст. до н.е і XIX – першої половини XX ст.

До складу пам’ятки входять руїни кам’яних споруд та кам’яних огорож.

Поселення Джанабат було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. у процесі будівництва залізничних підходів до Керченського мосту.

Поселення Джеппар Північне

Поселення Джеппар Північне є, ймовірно, садибою або комплексом садиб античної хори Пантікапея (Боспорське царство).

Російські археологи надали пам’ятці «сталінську» назву с. Джеппар - «Іванівка», яка з’явилася внаслідок депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Хронологія поселення належить до середини IV – початку III ст. до н.е.

До її складу входять господарські ями, зокрема, 2 із санітарними похованнями дитини, підлітка та собаки, а також безформні скупчення каміння.

Поселення Джеппар Північне було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Роботами було знищено 0,33 га пам’ятки. З погляду на плани розкопок, незаконними археологічними роботами було вивчено господарську периферію поселення.

Поселення Жемчужина 1

Поселення Жемчужина належить сільської периферії середньовічного Солхату. Саме зі зростанням та розвитком цього міста пов’язаний й економічний розквіт навколишніх поселень. Поселення спеціалізувалося на обробці шкіри, що було одним з головних експортних товарів Криму в золотоординські часи.

Датується пам’ятка другою чвертю – другою половиною XIV ст. У житті поселення простежуються короткочасні періоди запустіння.

До складу об’єкта входять залишки каркасно-стовпових споруди або напівземлянок. Також на поселенні масово зустрічаються тандири (кувшиноподібні печі) з витяжними каналами, печі та господарські ями.

Пам’ятку було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Роботи були зосереджені в північній частині поселення. Через незаконні розкопки було знищено трохи менше половини об’єкта. Попри це, ані розуміння планування, ані визначення етноконфесійної належності поселення зроблено не було. Очевидно, що цьому сприяв ненауковий характер робіт та масові порушення методики проведення розкопок через застосування важкої будівельної техніки.

Поселення Жуківка 3

Поселення Жуківка 3 є садибою сільської хори Боспорського царства.

Пам’ятку відкрито у 2014 р. під час проведення розвідувальних робіт у процесі проєктування Керченського мосту.

Поселення датується IV–III ст. до н. е.

У 2014 р. на території ймовірної садиби було проведено незаконні археологічні розвідки та розкопано 5 розвідувальних шурфів, які підтвердили наявність пам’ятки археології.

Поселення Карабай Кіліус

Поселення Карабай Кіліус є одночасно історичним селом та поштовою станцією.

Пам’ятку було виявлено у 2016 р. під час будівництва магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим . Методика виявлення поселення викликає сумніви через те, що його межі локалізувалися за зольними плямами на околиці с. Карабай (Дятлівка). Немає сумнівів, що пам’ятка розташована й на території сучасного села й також потребує охорони.

Поселення Карабай Кіліус датується XVI – XX ст. Ділянку поселення середини XIV–XV ст. знищено під час вирівнювання річища р. Куру Індол у 1970-х рр. На території об’єкта також зафіксовано культурний шар та поховання ранньосередньовічного часу (VI–VII ст.).

До складу пам’ятки входять ділянки поселення VI–VII ст. (з одиничними похованнями на ньому), XVI – середини XIХ ст., другої половини XIX – XX ст., поштова станція Карабай Кіліус, колодязі та арики часу до масової еміграції кримських татар до Туреччини після Кримської війни.

Поселення Карабай Кіліус було незаконно розкопано «під знесення» у 2016 р. під час будівництва магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим. На даний час повністю знищено близько 1,4 га території поселення.

Поселення Кенеґез Східне

Поселення Кенеґез Східне є однойменним історичним селом. Пам’ятку виявлено у 2016 р. під час незаконних розвідок, проведених у процесі проєктних робіт з будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Кенеґез Східне датується серединою XVIII – першою чвертю XX ст.

До складу поселення входять кам’яні основи будівель, які, ймовірно, будувалися із саману, господарські ями, зокрема, із санітарними похованнями людей, печі, штучна водозбірна водойма.

Поселення Кенеґез Східне було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. при будівництві автомобільної дороги Керч-Севастополь. Було знищено 1,73га території пам’ятки.

Поселення Кош-Кую-7

Поселення Кош-Кую-7 є поселенням хори Боспорського царства.

Пам’ятку виявлено у 2015 р. під час незаконних археологічних розвідок у зоні будівництва магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим.

Російські археологи використали «сталінську» назву с. Кош-Кую - «Тасуново», яка з’явилася внаслідок депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Пам’ятка датується початком IV – першою половиною III ст. до н.е.

До складу поселення входять руїни садиб (залишки вимосток та фундаментів кам’яних конструкцій), напівземлянки, стовпові та господарські ями.

Поселення Кош-Кую-7 було незаконно розкопане «під знесення» у 2016 р. при будівництві магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим. Знищення пам’ятки було здійснено на площі 0,3 га, саме там, де розташовувались щонайменше 3 античні садиби.

Поселення Кош-Кую I

Поселення Кош-Кую I є історичним однойменним кримськотатарським селом. На іншому тлі воно виділяється тривалою традицією функціонування та горизонтами забудови епохи мезоліту, бронзового та раннього залізного віків, античності, золотоординського та ханського періодів, Нового та Новітнього часу. Існування цього поселення вкотре доводить континуїтет і спадкоємність існування давніх міст і сіл Криму впродовж усього часу життя homo sapiens на півострові.

Поселення Кош-Кую I має кілька горизонтів забудови, що перериваються. Розташування (сліди короткочасного перебування первісної людини) на його місці відносяться до VI – IV тис. до н.е. Стаціонарне поселення утворюється лише в бронзовій добі й датується другою половиною II – початком I тис. до н.е. Шари варварського поселення датуються межею V/IV – кінцем IV/першими десятиліттями III ст. до н.е. Село Кош-Кую, як таке починає функціонувати на межі XIII – XIV ст. З другої половини XV ст. поселення значно розбудовується й напівземлянки раннього часу масово замінюються кам’яними садибами. У такому вигляді пам’ятка функціонує до першої чверті ХІХ ст., після чого село зміщується на північ, а старе поселення перетворюється на руїни.

До складу горизонтів місцезнаходження епохи пізнього мезоліту-неоліту та поселення епохи бронзи – ранньої залізної доби входить виключно культурний шар, насичений артефактами. Досліджено «садиби» варварського догрецького поселення з житловими помешканнями та господарськими дворами, вулиці, громадське зерносховище, водосховище (запруда з дамбою), некрополь та зольник-святилище. Золотоординський шар с. Кош-Кую представлений не менше як 10 напівземлянками та господарськими ямами. Ханський період в історії пам’ятки починається з перетворення напівземлянок золотоординського поселення на кам’яні садиби із загонами для худоби та зольниками. Кримськотатарське с. Кош-Кую пов’язано із одночасно побудованим цвинтарем.

У 2015, 2017–2018 рр. поселення Кош-Кую I незаконно розкопувалося «під знесення» під час спорудження електромережевого енергомосту «Російська Федерація – півострів Крим» (2015 р.) та автомобільної дороги Керч-Севастополь (2017 – 2018 рр.) . Роботи велися з використанням будівельної техніки на площі приблизно 3,1 га, де пам’ятка була повністю знищена.

Поселення Манітра

Поселення Манітра поза сумнівами є однією з найважливіших частин елліністичної хори Боспорського царства на периферії його столиці Пантікапея.

Спочатку це була проста сільська садиба, яка щонайменше спеціалізувалася на виробництві вина. На другому етапі існування тут започатковується ціле містечко. Його центральною спорудою стає царська садиба. Мешканці займались сільським господарством, де важливою частиною було виноробство та розведення худоби, проте знайдені залишки цехів можуть свідчити про існування майстрів-ремісників. Також царська садиба вочевидь «накопичувала» левову частку зерна й була емпорієм – місцем торгівлі всієї сільської округи та, ймовірно, варварів. Навколо центральної садиби на Манітрі відомо ще 6 менших садибних комплексів, які могли належати приватним володінням.

Пам’ятка має два горизонти забудови, які існували на хорі Пантікапея. Рання садиба була збудована наприкінці V ст. до н.е. Згодом (у середині IV ст. до н.е.) на її місці та руїнах будується новий комплекс – царський емпорій із навколишніми цивільними садибами, які функціонували до кінця першої чверті III ст. до н.е.

На некрополі досліджено 21 поховання: 16 в ґрунтових могилах та 5 у склепах. Також досліджено поодинокі поховання на поселенні. Переважно вони були в господарських ямах і носили «санітарний» характер: людські рештки в них просто «кинуті» без поховального обряду.

Поселення Манітра було незаконно розкопане у 2018 р. під час будівництва залізничного підходу до Керченського мосту. Загальна площа робіт становила 1,8 га. Досліджена територія щільної забудови садибами становила 4600 кв.м. З огляду на виняткову цінність і унікальність пам’ятки в стародавньому ландшафті та хорі Боспорського царства поселення не було знищено. Розкопані будівельні залишки були законсервовані. Проте поспішність проведення розкопок на великих площах, безсумнівно, призвела до втрат.

Поселення Небезпечне 3

Поселення Небезпечне 3 є садибою сільської хори Боспорського царства.

Пам’ятку відкрито у 2014 р. під час проведення розвідувальних робіт при проєктуванні Керченського мосту.

Поселення датується ІІ-ІІІ ст.

У 2014 р. на території ймовірної садиби було проведено незаконні археологічні розвідки та розкопано 4 розвідувальні шурфи, які підтвердили наявність пам’ятки археології.

Поселення Небезпечне 8

Поселення Небезпечне 8 є садибою сільської хори Боспорського царства.

Пам’ятку відкрито у 2014 р. під час проведення розвідувальних робіт при проєктуванні Керченського мосту.

Поселення датується III–II ст. до н.е.

У 2014 р. на території ймовірної садиби було проведено незаконні археологічні розвідки та розкопано 7 розвідувальних шурфів, які підтвердили наявність пам’ятки археології.

Поселення Полянка

Поселення Полянка розташоване на Караларському узбережжі Керченського півострова. Це було невелике містечко з оборонним муром, що, вочевидь, було сільськогосподарським. Насамперед через те, що велика частина цього античного містечка рухнула зі скелею в море під час потужного землетрусу, тип поселення для раннього етапу забудови ІІІ – ІІ ст. до н.е. вченим досі не незрозумілий. Пізніше (I ст. до н.е.) частина його жителів, ймовірно, військові поселенці, освоюють найближчу ділянку. Загалом пам’ятка досить добре вивчена. Вона важлива для розуміння історії освоєння сільськогосподарської периферії Боспорського царства.

Поселення «Полянка» датується ІІІ – І ст. до н.е. Але дві різні за часом побудування частини можна вважати окремими поселеннями. Коротке життя більш пізнього поселення практично повністю знищило ті залишки раннього шару забудови (III – II ст. до н.е.), що збереглися після стародавньої сейсмічної катастрофи.

До складу пам’ятки археології входить господарська та житлова забудова його території, оборонні споруди, міжквартальні дороги та зольник.

Полянка археологічно вивчається досить довго. На момент початку 2014 р. чимала частина скельного мису була розкопана. У 2014–2019 рр. незаконні розкопки розширили досліджену частину на 200–300 кв.м на рік. Роботи йшли на північно-східній та південно-західній ділянках пам’ятки. З важливих об’єктів можна вказати на дослідження оборонного муру городища на південно-західній ділянці робіт.

Незважаючи на те, що незаконні розкопки поселення Полянка носять виключно науковий характер, вони несуть загрозу збереженню пам’ятки. По-перше, брак кваліфікованої програми реставрації та консервації розкопаних об’єкта у підсумку руйнують його. По-друге, незважаючи на те, що пам’ятка досліджується експедицією голови Польового комітету Інституту Археології РФ, їхній рівень залишається на досить низькому рівні. За формою ці незаконні розкопки мають вигляд «наукових робіт». Проте, незважаючи на тривалий час проведення досліджень, досі не розв’язано питання функціонального районування пам’ятки, немає остаточної її інтерпретації. Це базові питання, які археологи здатні досить швидко вирішити під час аналізу навіть невеликого комплексу звичайних знахідок: фрагментів горщиків та глечиків, цвяхів або кісток тварин.

Поселення Приморське північно-західне

Поселення Приморське північно-західне є частиною хорів античної Феодосії. Тут, вочевидь, було розташовано одне із сіл сільськогосподарської округи міста. Це стосується того часу, коли Феодосія була вільним демократичним полісом та коли її завоювало Боспорське царство. Водночас пам’ятка розташована на історично традиційному місці облаштування поселень від бронзової доби до римського часу.

Поселення Приморське північно-західне виявлено у 2016 р. під час незаконних розвідок, проведених у рамках проєктних робіт з будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Основні шари поселення належить IV–III ст. до н.е. Життя пам’ятки продовжується і в ІІ – ІV ст. до н.е. На території поселення присутні горизонти III – першої чверті II тис. до н.е., XVIII–XII ст. до н.е., XII–IX ст. до н.е. Окрім поселенських об’єктів на пам’ятці виявлено поховання жінки з високим соціальним статусом, що належить до другої половини V – початку VI ст. Три поховання були зроблені у середньовіччя. До складу поселення входили руїни житлової та господарської забудови, господарські ями, зокрема із санітарними похованнями, різночасові могили.

Поселення Приморський північно-західне було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. при будівництві автомобільної дороги Керч-Севастополь. Загальна площа знищення об’єкта склала 1,913 га. З яскравих знахідок необхідно зазначити поховання багатої жінки із золотими прикрасами.

Поселення та могильник Су-Баш 1 є однойменним історичним селом Су-Баш.

Поселення та могильник Су-Баш 1 є однойменним історичним селом Су-Баш. Поселення та могильник Су-Баш 1 датується другою половиною XIII – XVIII ст. Тривале існування села є показовим для розуміння історії та археології Криму та яскравим прикладом континуїтету та спадкоємності в стародавній історії півострову.

Занепад с. Су-Баш пов’язаний з прямими наслідками депортації кримськотатарського народу в 1944 р. У 1968 р. територія поселення Су-Баш була приєднана до с. Привітне (до 1945р. – с.Джума Елі). Таким чином с. Су-Баш припинило своє існування.

Вочевидь, пізні шари пам’ятки не були зачеплені роботами 2016–2017 рр.

До складу пам’ятки входять ділянки поселення й некрополя. На поселенні розташовано господарські ями (зокрема, із санітарними похованнями), кам’яні відмостки, відрізок стародавньої дороги. У складі некрополя є поховання: прості ґрунтові, перекриті камінням, з підбоями, перекритими сирцевими блоками, з домовинами.

Поселення та могильник Су-Баш 1 було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь у 2016–2017 рр. Спочатку було проведено шурфування поселення та могильника для визначення їхніх меж, пізніше на пам’ятці відбулися незаконні розкопки. Загальна площа, на якій об’єкт знищено, становить 1,7 га. Під час цих робіт також було знищено 1005 могил кримськотатарського цвинтаря історичного с. Су-Баш.

Поселення Урочище

Поселення Урочище городище є одним із малих міст Боспорського царства й належить до часу його економічного піднесення в І ст. н.е. Водночас ця пам’ятка наочно доводить «обжитість» території Криму впродовж тисячоліть. Поселення Урочище городище було відкрито у 60–80-х рр. ХХ ст. під час активного господарського освоєння околиць м. Керч, поставлено на облік, як пам’ятку археології у 2011 р.

Під час незаконних розкопок «під знесення» у процесі будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь пам’ятка перейменована російськими археологами на «Городище 11 кілометр» (номер кілометра дороги, що будується).

Городище є прикладом багатошарового археологічного об’єкта. Загалом датується часом від середньої бронзи до ХІХ ст. До першого горизонту забудови належить стоянка кам’янської культури епохи середньої бронзи та супутній йому могильник (відкрито 4 поховання). В епоху Боспорського царства пам’ятка відвідується, але постійне поселення на його території з’являється лише в римський час (друга половина І – ІІ ст.). Тут розташовується кілька садиб, розділених вулицями, круглі споруди (імовірно, зерносховища) та 6 пізньоримських поховань, у т.ч. санітарних у зернових ямах. Пізніше античну садибу перекривають будівлі та споруди VIII–X ст. Фінальним періодом функціонування пам’ятки є руїни таверни ХІХ ст.

Проблема незаконних археологічних розкопок поселення Урочище городище є в тому, що пам’ятка у 2017 р. досліджувалася непослідовно. Програму наукових робіт під час незаконних археологічних розкопок у південній частині городища формували будівельники. У результаті після знищення понад 1,6 га об’єкта в повітрі зависла низка фундаментальних питань: топографія та планування стародавнього поселення, наявність міських мурів, міський чи сільський статус поселення. Усе це доводить кричуще дилетантство й байдуже ставлення Інституту Археології РФ до культурної спадщини Криму. Квінтесенцією цього стало перейменування городища за номером кілометра автомобільної дороги, а також ігнорування ранніх робіт кримських археологів щодо виявлення, опису та найменування об’єкта.

Поселення Фонтан VI

Поселення Фонтан VI розташовано на прикордонній території Боспорського царства з варварським світом. Ця пам’ятка є селом «царської» хори Боспора. Ймовірно, «царською» була лише одна - центральна, найбільша, садиба.

Поселення датується другою половиною IV – початком III ст. до н.е.

До його складу входять руїни 6 садиб та господарські ями, у яких трапляються санітарні поховання.

Поселення Фонтан VI було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Поселення «хутір Отарчик»

Поселення «хутір Отарчик» є однойменним історичним селом з чітко окресленою спеціалізацією з тваринництва. Пам’ятка важлива, як така, що ілюструє феномен континуїтету традиції розташування та спадкоємності поселень в історичному ландшафті Криму з епохи мезоліту до античності, середньовіччя та Нового часу.

Російські археологи надали пам’ятці «сталінську» назву села Байрач - «Журавки» (поселення Журавки 2 і Журавки 3), яке з’явилося внаслідок депортації кримськотатарського народу в 1944 р. Історична назва пам’ятки - «хутір Отарчик», була проігнорована.

До складу пам’ятки входять культурні шари села/хутора Отарчик кінця XIII – початку (середини) ХІХ ст., поселення скіфів-землеробів (V ст. до н.е.), поховання катакомбної культури доби середньої бронзи та мезолітичної – неолітичної стоянки. До складу археологічного шару хутору входять залишки землянок, напівземлянок та будівель каркасно-стовпової конструкції, господарські ями, зокрема, із «санітарними» похованнями в деяких із них. Крім цього, було досліджено одиночну могилу, яка датується близько XVI–XVII ст., що може свідчити про наявність тут некрополя села.

Поселення «хутір Отарчик» було незаконно розкопано «під знесення» у 2016 р. під час будівництва магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим. Знищення пам’ятки було здійснено на двох ділянках на схід та захід від автомобільної дороги 35Н-801 (Карагоз – Іслям-Терек) площею 0,8 та 0,66 га. Розкоп «розрізав» поселення на дві частини за широтною віссю. Раніше пам’ятку було розділено автомобільною дорогою за медіальною віссю. Отже, колись цілісний об’єкт наразі розділений на 4 частини.

Зауважимо, що археологічні матеріали розкопок подається у публікаціях із відвертим зверхнім відношенням до кримськотатарської матеріальної культури. На догоду пропагандистським кліше на кшталт «походів-набігів на російські землі» та «грабунку Росії татарами», наприклад, ігнорується той факт, що московські монети, як і західноєвропейські, могли з’явитися на пам’ятці внаслідок товарообігу, а не як трофей. Крім московських, на пам’ятках Кримського ханства трапляються, хоч і не часто, західноєвропейські різноманітні монети та монетні знаки, що свідчить про розвиток торгових та грошових відносин.

Руйнування археологічної спадщини Кафи

Руйнування археологічної спадщини Кафи у 2014–2021 рр. відбувалося за двома напрямками. По-перше, за браком формального визнання кордонів середньовічної Кафи й античної Теодосії їхня територія використовується задля сучасної безконтрольної забудови. Іншою формою втрати археологічної спадщини Кафи є незаконні розкопки . Провідну роль у цьому зіграв російський Державний Ермітаж: у 2017–2020 рр. локальні роботи експедиції цього музею зосередилися на території античного некрополя й найближчих передмість на території пагорбу Тепе-Оба. Певні роботи у 2016 р пройшли на території колишньої дачі Стамболі (1909–1914 рр.), а у 2018 р. — у портовій акваторії середньовічної Кафи.

Найзначніші руйнування археологічної спадщини Кафи відбулися під час будівництва у 2019 р. багатоквартирних житлових будинків на території середньовічного монастирського кладовища у вірменській церкві Св. Геворка . Тут сходиться одразу кілька чинників: офіційне погодження забудови окупаційною «владою» міста й ігнорування очевидних фактів знищення археологічних об’єктів.

Головною проблемою незаконних археологічних розкопок у Кафі-Теодосії можна назвати загальний низький методичний рівень здійснюваних робіт. Для експедиції Ермітажу є абсолютно нормальною ситуація, коли відкриті об’єкти не докопуються до материка (тобто розкривають памятку не до кінця) й кидаються на середині робіт до наступного сезону. Це спостерігалося під час дослідження руїн античної садиби на пагорбі Тепе-Оба. Пояснити ці рішення з погляду науки складно. Можна, наприклад, досліджувати менші площі та розкопувати їх до кінця, щоб відкриті археологічні об’єкти в міжсезоння не знищувалися стихією й мародерами.

Тут же криється ще один чинник знищення археології стародавнього міста. Кафа є багатошаровою пам’яткою з добре збереженими античними, середньовічними й турецькими археологічними шарами. Але виняткове загальноісторичне значення для Криму й навіть для Європи мають саме середньовічні горизонти генуезької Кафи. Незважаючи на це, окупаційне вивчення археологічної спадщини міста концентрується виключно на античній епосі. Це, врешті-решт, робить археологічні об’єкти середньовіччя ще більш беззахисними перед забудовою.

Однак головним методом руйнування археологічної спадщини Кафи є те, що окупаційна державна машина не визнає наявність археології на території Теодосії як такої. Це поширюється і на античний, і на середньовічний, і на турецький горизонти. Окупаційні «органи» охорони культурної спадщини за весь час окупації цікавляться лише охороною археологічних шарів пам’ятки початку ХХ ст. (Дачею Стамболі).

Зрештою, така політика виборчої охорони культурної спадщини й не менш виборчого наукового вивчення історії міста веде до того, що максимально швидко знищується все, що найбільше пов’язує середньовічний Крим із Західною Європою. Ця політика продовжує роботу, розпочату Катериною II, яка перейменувала Кафу в Теодосію й започаткувала процес стирання пам’яті про славне середньовічне й турецьке минуле міста.

Сари-Су I

Сари-Су I є «сімейним» курганом скіфської родини, де спільно жили два покоління її членів. Пам’ятка датується третьою чвертю – другою половиною IV ст. до н.е. Проте тут є й одне пізнє поховання, яке було здійснено в середньовіччі.

Кількість поховань у кургані точно не визначена і коливається від 8 до 12, оскільки деякі з них залишаються під питанням. Адже 4 «могильні» ями незначного розміру, отже там могли бути поховані діти, чиї останки не збереглися. Основне поховання було зроблено в перекритому плитою міні-склепі. Тут виявлено два послідовних поховання. Інші з наявних шести були зроблені в підбоях. Ще одне впускне поховання належало до середньовіччя, але через його пошкодження під час оранки точніше визначити час його спорудження не можна.

Пам’ятку було незаконно розкопано «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Курган можна вважати втраченим.

Святилище Трудове 2

Святилище Трудове 2 є пам’яткою епохи пізньої бронзи. Відкриття таких об’єктів є надто унікальним. Воно проливає світло на життя та організацію історичного ландшафту стародавнього Криму; на те, як жили люди на півострові в епоху бронзи, ким вони були й у що вірили. На сьогодні наші знання в цій галузі не є вичерпними, а тому будь-які такі об’єкти є вкрай цінними.

Пам’ятку виявлено геологічною розвідкою у 2015 р. під час робіт при проєктуванні магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим . Спочатку об’єкт було інтерпретовано, як звичайний курган. Подальші незаконні розкопки дали змогу змінити його інтерпретацію.

До складу пам’ятки входять кам’яний насип, який впущено в материк, і кам’яний прямокутний майданчик під цим насипом. Цей майданчик представлено кам’яною вимосткою та обкладкою бортів каменем. У центрі святилища на вимостці було знайдено керамічний ліпний кубок.

Святилище Трудове 2 було незаконно розкопано «під знесення» у 2016 р. під час будівництва магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим. На сьогодні пам’ятку втрачено.

Середньовічний Солхат

Середньовічний Солхат — місто, яке в 1444р. стало першою столицею Кримського ханства, що відвоювало свою незалежність від Золотої Орди. До цього місто також мало столичний статус, але тільки одного з улусів (провінцій) Золотої Орди. Безумовно, Солхат — це головний центр золотоординської складової культурної спадщини Криму.

Історія Солхату пов’язана не тільки з його статусом, як столиці, а й останнього пункту ординської і кримської частини Великого Шовкового шляху. Далі вже простягалася його генуезька частина, що починалася в кримському порту й місті Каффа. Це зумовлює час розквіту Солхату, який був заснований і переживав підйом з XIII ст. до середини XV ст. Занепад міста почався не пізніше 1448 р. Цьому передувало дві причини. По-перше, перенесення столиці Кримського ханства в бейлик Кирк-Єр в Південно-Західному Криму. По-друге, як наслідок, переорієнтування кримської частини Великого Шовкового шляху на Кирк-Єр і феодорітські гавані фортеці Каламіти замість порту Кафи.

До складу середньовічного міста входить мечеть хана Узбека 1314/1315 р. і медресе Інджи-Бек-Хатун 1332/1333 р. Це його центральний об’єкт, який найкращим чином зберігся до наших днів. Крім цього археологічну спадщину Солхату представлено руїнами міських кварталів, оборонних стін, мечетей Бейбарса, Куршум-Джамі, Мюск-Джамі, каравансараю, хамама, караїмської кенаси.

Знищення пам’ятки археології у 2014–2021 рр. здійснювалося Державним Ермітажем (незаконні археологічні розкопки). Навколо комплексу мечеті хана Узбека й медресе Інджи-Бек-Хатун роботи велися у 2014–2021 рр. У 2014–2015 рр. експедиція Ермітажу завершила розпочаті раніше роботи на дюрбе Інджи-Бек-Хатун. У 2015–2016 рр. незаконним розкопкам було піддано руїни караїмської кенаси. З 2016 р. розкопки проводилися на території комплексу житлових і господарських будівель у південно-східній частині Солхату. У 2016–2018 рр. був відкритий законсервований комплекс ймовірного хамаму в Георгіївській балці. У 2018–2019 рр. досліджувалося дюрбе з «плінфовим склепінням», а у 2021–2021 рр. — мечеть Куршум-Джамі.

Комплекс мечеті хана Узбека 1314/1315 р. і медресе Інджи-Бек-Хатун 1332/1333 р. є головними пам’ятками середньовічного Солхату. Можна сказати, що це найбільший збережений об’єкт Золотоординської цивілізації на всій території цієї середньовічної країни. Незаконні розкопки зачіпають руйновану частину комплексу — медресе.

Найбільш яскрава знахідка цього періоду — золоті сережки XIV — початку XV ст. з розкопок дюрбе з «плінфовим склепінням». Знахідка сама собою є яскравою і важливою з історичної точки зору. Тип прикраси близький до речей у стилі китайських традицій.

Основну загрозу археологічній спадщині Солхату несе поєднання двох чинників: по-перше, постійні археологічні розкопки найбільш значущих і з історичної точки зору цінних об’єктів. По-друге, за браком реставрації та консервації розкопаних об’єктів як таких, їхня поступова втрата. Яскравим свідченням цього є розкопки дюрбе Інджи-Бек-Хатун. Це руїни усипальниці історичної особистості будівельниці й упорядниці медресе при мечеті хана Узбека. Роботи 2014–2015 рр. розкрили поховальну камеру мавзолею середньовічної меценатки, складену з плінфи на вапняному розчині. Після цього об’єкт був засипаний ґрунтом і закладений камінням. Але подібні роботи не можуть замінити професійного закріплення й музеєфікації руїн, запобігти їх подальшому руйнуванню. Подібний підхід до дослідження мавзолею вже зараз спричинив втрати оригінального мармурового надгробка Інджи-Бек-Хатун, відкритого в 1920-х рр. У 2014 р. цей надгробок було, ймовірно, виявлено в Бахчисарайському музеї-заповіднику, але впевненості щодо цього у вчених досі немає. Отже, втрата матеріальних пам’яток історії веде до повної втрати уяви про неї як такої, тобто до реального стирання золотоординських сторінок кримської історії.

Сіваг-Кермен

Сіваг-Кермен є прикордонною фортецею країни кримських готів Дорі. Сіваг-Кермен був далеким форпостом, вузловим елементом, що боронив підходи через гірський масив Кок-Агач-Даґлари, з одного боку, до центру Ескі-Керменської, а з іншого – Інкерманської областей Дорі. Таку систему оборони для готів створили візантійські військові інженери. Фортеця проіснувала недовго й не змогла перетворитися на повноцінне місто, залишившись військовим табором і, можливо, притулком місцевого населення на період короткочасної воєнної небезпеки.

Фортеця датується у вузьких хронологічних рамках середини або другої половини VI ст. До складу пам’ятки входить оборонний мур, що складається з п’яти куртин (ділянок мурів між вежами), воротним проїздом і не менш, як трьома вежами.

Незважаючи на монументальність, пам’ятку було відкрито напередодні окупації Криму у 2014 р. Однак, основні відомості про неї можна знайти в опублікованих результатах незаконних археологічних розкопок 2015р. та 2017р. У 2015 р. на пам’ятці велися локальні земляні роботи. Шурфами було перекрито всі ділянки оборонної системи фортеці. У 2017 р. культурні напластування було знищено всередині двох із трьох веж Сіваг-Кермену. Загалом незаконні археологічні розкопки виявилися вкрай непослідовними, а їхні висновки представляються такими, яким до кінця довіряти не можна. Так, незважаючи на те, що на внутрішній території фортеці археологічних робіт проведено не було, були зроблені висновки про те, що всередині Сіваг-Кермену забудови не має.

Стародавнє місто Мірмекій

Стародавнє місто Мірмекій із його історичним ландшафтом розташоване безпосередньо поруч із центром Боспорського царства – Пантікапеєм. Разом із цим містом, Тірітакой і Порфмієм, Мірмекій став основою виникнення спочатку союзу міст, а потім і Боспорського царства, як такого. Незважаючи на близькість Пантікапея, Мірмекій кілька разів у час еллінізму зазнав розорення варварами. Значною мірою завдяки цьому на його напівзанедбаній території у II ст. був збудований мавзолей одного з правителів Боспора з унікальним мармуровим Мірмекійським саркофагом.

Існування Мірмекею з його найближчою округою починається у другій половині VI ст. до н.е. У IV ст. місто припинило своє існування. Тимчасово відновлюється на його території поселення в ІХ – Х ст. У XIII–XV ст. тут було італійське укріплення Пондіко.

До складу пам’ятки входить городище з міською забудовою, оборонними спорудами, акрополем та ймовірною гробницею архонта Боспора та Феодосії, басилевса (правитель поселення, племені, союзу) Тіберія Юлія Євпатора. Навколо Мірмекія розташовувалися некрополі.

Загрозу безпеки стародавньому місту Мірмекій та його історичному ландшафту становить комплекс двох чинників . По-перше, на пам’ятці відбуваються незаконні археологічні розкопки . Дослідження на широких площах здійснювались у 2014 – 2019 рр. Роботи було зосереджено на центральному розкопі городища, де досліджувався зольний пагорб та міська забудова (2014 – 2017 рр.); розкопі на м. Карантинний у районі акрополя (2014 – 2016, 2018 рр.); ділянці некрополя другої половини VI ст. до н.е. на східній межі пам’ятки (2018 – 2019 рр.); курганному некрополі Мірмекія (2019 р.). Другим чинником, що становить загрозу безпеці пам’ятці, є активне міське життя, зокрема, будівництво в сучасній Керчі . Усе це відбувається на історичному ландшафті міста та на території найближчої округи. У 2016 р. на вул. Кірова під час прокладання інженерних комунікацій було розкрито та зруйновано поховання мірмекійського некрополя III ст. до н.е.

Стародавнє місто Тірітака

Стародавнє місто Тірітака розташоване безпосередньо поруч від центру Боспорського царства – Пантікапею. Разом із цим містом, Мірмекієм і Порфмієм, Тірітака стала основою виникнення спочатку союзу міст, а потім і Боспорського царства, як такого. Місто проіснувало досить довго, порівняно з іншими міськими центрами Боспорського царства. Зникло воно в середньовіччя. Крім об’єктів античного часу на його території відома християнська базиліка, що є винятковим явищем навіть для Пантікапея-Боспора-Керчі, де до наших днів зберігся лише хрещатий храм Іоанна Предтечі – пізніша форма церковної споруди. Головною спеціалізацією Тірітакі був рибний промисел, який досяг особливого розвитку у пізньоелліністичний час.

Стародавнє місто датується другою третиною VI ст. до н.е. – першою третиною VII ст. н.е. У VIII – Х ст. на території Тірітакі розташовувалися неукріплене поселення й могильник вже не пов’язані зі стародавнім містом.

До складу пам’ятки входять оборонні споруди, у тому числі вежі та мури, укріплені протитаранними поясами, житлова та господарська забудови, поміж яких вирізняються рибозасолювальні цистерни, святилища, базиліка, ремісничі майстерні, могильник.

Основною формою руйнування Тірітакі є активні незаконні археологічні розкопки . Вони тривали без перерви з 2014 по 2019 рр. і були зосереджені на двох ділянках - біля Північного та Західного фортечних мурів. Під час незаконних археологічних розкопок було вивчено будівельні горизонти та культурний шар класичного, елліністичного та ранньовізантійського часів.

Варто зазначити відкриття у 2016–2017 рр. косторізної майстерні класичного часу; у 2019 р. – святилища (місця жертвопринесення); у 2018 р. – святилища Діоніса-Гарпократа, яке було руїнами одноповерхової будови, і в шарах руйнування якого була знайдена унікальна кістяна фігурка Гарпократа.

Стоянка Нижня Чурук-Су

Стоянка Нижня Чурук-Су належить до досить рідкісних пам’яток середнього палеоліту Південно-Західного Криму. Матеріальні рештки саме таких об’єктів дозволяють простежити ключові моменти еволюції сучасної людини.

Стоянку було відкрито у 2016 р. під час незаконних розвідок, пов’язаних із будівництвом автомобільної дороги Керч-Севастополь.

Російські археологи дали назву пам’ятці «сталінську» назву с. Аранкой - «Новеньке», яка з’явилася внаслідок депортації кримськотатарського народу в 1944 р. Але вони припустилися грубої методичної помилки: адже пам’ятка знаходиться в нижній течії р. Чурук-Су і фактично розташована поруч з м.Бахчисарай, або навіть у його межах (55 м від огорожі складу за адресою: м.Бахчисарай вул. Заміська, буд. 3). Такі помилки призводять до перспективи «втрати» об’єкта в майбутньому через похибку локалізації.

Незважаючи на те, що стоянка Нижня Чурук-Су належить до епохи Мустьє (середній палеоліт), вона відвідувалась як у верхньому палеоліті, так і в подальші часи.

До складу пам’ятки входять локальні лінзи дослідженого шару, насичені крем’яними виробами. Очевидно, що південно-східний кордон стоянки умовно визначено вздовж насипу залізниці Бахчисарай-Севастополь, отже, пам’ятка може бути й на схід за нею.

Через рік після відкриття пам’ятки у 2016 році були здійснені незаконні археологічні розкопки, за результатами яких можна впевнено стверджувати, що виявлену частину об’єкта повністю знищено. Незважаючи на велику площу досліджуваного об’єкта (6,4 га), російські археологи простежили лише кілька місць із культурним шаром, офіційно пояснивши це плантажним оранням, яке нібито знищило стоянку. Проте процес розкопок було організовано з грубими порушеннями: територія пам’ятки не була розбита на квадрати, культурні нашарування знімалися широкими площами, ймовірно, з використанням важкої будівельної техніки.

Судакська фортеця або середньовічна Солдайя

Судакська фортеця або середньовічна Солдайя є одним із найбільш впізнаваних символів Криму. Сьогодні її асоціюють із генуезцями і їхніми торговельними колоніями в Криму. Такий підхід до історії середньовічного Судака був нав’язаний за радянських часів і відтворюється зараз, щоб приховати іншу важливу частину його історії: візантійську й османську. Для візантійського періоду Солдайя є важливим центром автономної області — турми-феми Херсона, що був центром усіх візантійських володінь у Криму та на Таманському півострові. Крах цієї провінції-феми відкрив шлях до перетворення Солдайї, Готії (друга турма-феми Херсонеса в Гірському Криму) і столичної області Херсакєї в напівнезалежні державні утворення. Це державотворчий транзит нерозривно пов’язаний із Судаком і його археологічною спадщиною. Багато в чому розуміння цього процесу є ключем до того, чому «варварські» правителі з феми Херсонеса відмовлялися від необхідності бути візантійськими чиновниками, задля забезпечення свого права на владу. Турецький період — ще одна прірва в знаннях про Судак, яку створює російська пропаганда. У цей час Судак успадковує свій урбаністичний вигляд від минулих сторіч і, що важливіше, зберігає традиції письмових хронік, видатною й унікальною пам’яткою яких є Судацький сінскріарій (хроніка).

Заснування Судака за Судацьким сінскріарієм датується 212 р. Об’єктивно археологічні розкопки дають можливість говорити про появу тут візантійської фортеці й митного пункту не раніше 2-ї половини VII ст. Місто перетворюється на пустку у 2-ій половині XVII ст. Однак, втрата його квартальної забудови і значне пошкодження оборонних стін відноситься до 1771–1816 рр., коли біля фортеці стояв Кирилівський полк.

До складу Судацької фортеці входять насамперед її оборонні стіни, комплекс Цитаделі, руїни міських кварталів і храмів, храм з аркадою (мечеть, ортодоксальна церква, католицький собор, вірмено-григоріанська церква), ортодоксальна церква 12 апостолів, середньовічний посад, прилеглі до нього могильники, гончарні майстерні, середньовічні терми (лазні), Портовий район, порт і його акваторія.

Руйнування Судацької фортеці можна звести до одного великого блоку — незаконним археологічним «розкопкам». Вони проходили: у 2014–2015 рр. на території житлових кварталів Портового району; у 2016–2019 рр. на території храмового комплексу Портового району; біля фундаментів оборонних мурів між вежами Безіменною і Гварко Бальді у 2017 р.; у 2018 р. на території Цитаделі; у 2018–2019 рр. на території прибережної смуги порту; у 2018–2019 рр. на території аварії корабля «з Y-видними якорями»; у 2019 р. на території корабельного регіонального судна IX–X ст., візантійського судна X–XI ст. 14 серпня 1277 р. пізанської галери.

Найбільш значущим об’єктом, який був зруйнований після початку окупації є храмовий комплекс у Портовому районі. Ця церква мала важливе меморіальне значення для жителів середньовічної Солдайї. У 2019 р. в наосі храму було досліджено ранній склеп, над яким пізніше створили весь сакральний комплекс загалом. У склепі було відкрито безліч переміщених останків, але кістки найпершого нижнього поховання, хоча й були в поганому стані, але зберегли анатомічний характер. Такі комплекси відомі зокрема в Херсонесі й зазвичай пов’язуються із шануванням могили або святого, або місця створених ним чудес. Спорудження храму й раннього склепу датується VIII–XII ст. Церква проіснувала до 1- ї половини XIV ст. У більш пізній час після руйнування храму його територія далі використовувалася, як цвинтар до турецького завоювання Криму.

Найбільш значуща знахідка відбулася під час т.зв. підводних розкопок 2019 р. в прибережній частині середньовічного судацького порту. Це молібдовул (висла свинцева печатка) Григорія — візантійського фіскального (митного) чиновника Сугдеі 1- ї половини Х ст. Подібні знахідки показують те, як по крихтах збирається хроніка соціально-політичної історії Судака.

Головною проблемою «незаконних» розкопок на території Судацької фортеці є брак програми професійної реставрації та мотивації російських археологів зберегти досліджені ними будівельні залишки. Ми навіть не можемо говорити тут про варварство під час знищення збережених підлог і інших елементів оздоблення храмів і будівель. Проблема лежить глибше — досліджені археологами руїни взагалі не зберігаються, як такі. Усе, що не встигли знищити вчені-окупанти, знищується природою й часом. Не стали винятком і стародавні храмові комплекси, присвячені увічненню «святих» чудес, прикладом яких є храмовий комплекс у Портовому районі. Очевидно, що ця церква побудована на «святому» місці. І не буде голослівним сказати, що його історія пов’язана з чудесами на морі (наприклад, порятунку або навернення). Тут потрібно знати одне — ці чудеса належали середньовічним кримцям (як називає християнське населення Судака Судацький Синаксар на початку XIII ст.). Проте окупанти вважають їх чужими собі й своїм уявленням про поневолений ними півострів.

Тірітакський вал

Тірітакський вал

Боспорське царство в плані історичної топографії полишило на Керченському півострові цілісні ландшафти. Це столиця, пересічні міста, порти, села та селища, царські та звичайні некрополі. Цей ландшафт античного царства має справжні державні кордони. Вони представлені ровами з валами, побудованими у різні періоди.

Одним із них є Тірітакський вал. Ця оборонна споруда була створена одночасно з монументальним Узунларським валом та була ретраншементом (другою лінією оборони) європейського Боспору.

В історії Тірітакського валу виділяються два будівельні періоди. Перший датується IV – III ст. до н.е., другий – I ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.

До складу пам’ятки входить три ділянки рову, укріпленого валом: т.зв. 1-й, 2-й та 3-й тірітакські вали.

Інфраструктурне будівництво, що розгорнулося в Криму після окупації, завдало чималих пошкоджень пам’ятці. У 2017 р. ділянка рову на площі 0,75 га була незаконно розкопана під знесення під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь та залізничних підходів до Керченського мосту. Інші незаконні «охоронні» роботи, що проводили спеціалісти Інституту Археології РАН, знищили вал на площі 0,125 га. Методика проведення розкопок, яку використовували російські археологи, веде до втрати об’єктів. Наприклад, вони часто безвідповідально застосовують екскаватори під час робіт, не переймаючись наслідками, бо «перевірку» результату здійснюють їхні колеги з Інституту Археології РАН. Руйнівний характер незаконної археології яскраво проявився під час незаконних робот 2019 р. «Охоронний» розріз валу був виконаний екскаватором вузькою траншеєю завширшки ковша. З одного боку, ця траншея починалася на межі рову перед валом, інша закінчилася по центру насипу валу. Отже, тилова частина оборонної споруди не була досліджена. Простіше кажучи, роботи не було завершено й кинуто на половині.

Три кургани, розташовані на північній околиці сучасного м. Бахчисарай

Три кургани, розташовані на північній околиці сучасного м. Бахчисарай , були споруджені в епоху бронзи, ймовірно, представниками ямної культурно-історичної спільноти (кургани 1 та 3) та інгульської катакомбної археологічної культури (курган 2). Згодом у кургані 1 було зроблено впускне поховання – у південно-східній частині насипу кургану було досліджено два братських поховання обезголовлених людей зі слідами незалікованих бойових травм. Загалом у комплексі було досліджено 63 чоловічі кістяки.

Така пам’ятка, безумовно, є унікальним об’єктом воєнної археології й найдавнішим на території України дослідженим археологічно місцем страти та поховання військовополонених.

Спорудження кургану 1 датується бронзовою добою; кургану 2 – середньою бронзовою добою або до другої половини III тис. до н.е.

Впускні поховання з братськими могилами в кургані 1 датуються XI – XIII ст. До складу кургану 1 входить центральне поховання в кам’яному ящику та дві впускні братські могили. До складу кургану 2 – катакомби інгульської катакомбної археологічної культури.

Під час незаконних розкопок у кургані 3 археологічних об’єктів дослідники не виявили.

Курганна група була незаконно розкопана «під знесення» у 2017 р. під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь. Через забудову північної околиці м. Бахчисарай практично повністю втрачено історичний ландшафт. Наявність тут фамільного курганного некрополя спочатку представниками ямної історико-культурної спільноти, а потім і інгульської катакомбної археологічної культури, здійснення братських поховань, ймовірно воїнів, дає підстави вважати це передмістя Бахчисарая важливим в історичному ландшафті.

Водночас ця непересічна пам’ятка повністю втрачена й нагадування про неї фізично стерте з землі. Крім того, викликає сумніви якість проведених російськими археологами робіт: залишається незрозумілим, чи є вичерпним наведений вище перелік об’єктів у курганах. Незважаючи на те, що курганна група використовувалась і у Ханський і в Новий часи, об’єкти Нового часу дослідниками не опубліковані. Аналіз братських поховань у кургані 1 схиляє до думки, що ці об’єкти з’явилися під час Кримського ханства. Це не збігається за хронологією з раніше виявленим у могилах матеріалом, про що, власне, пишуть самі ж дослідники. У підсумку доводиться констатувати, що недомовки, вихолощені фрази і брак точно сформульованих висновків дає можливість російським археологам гібридно, всупереч будь-яким науковим підставам пов'язувати братерське поховання обезголовлених чоловіків із Кримським ханством. Отже, на результатах незаконних розкопок 2017 р. можна наочно простежити те, як і далі культивується міф про «дикість», «кривавість» та «жорстокість» кримських татар та їхню державність.

Крім найважливіших братських могил, під час незаконних розкопок пам’ятки в кургані 1 було досліджено кам’яну антропоморфну статую з рельєфною сокирою. Це або стела, або частина поминального комплексу. Немає жодних сумнівів, що цей артефакт належить до бронзової доби. Отже, його необхідно визнати рідкісним і унікальним не тільки для Криму, але і для всього ареалу поширення ямної культурно-історичної спільноти на просторах Східної Європи.

Узунларський вал

Узунларський вал

Боспорське царство в сенсі історичної топографії являє собою цілісні ландшафти на Керченському півострові: це столиця, пересічні міста, порти, села та селища, царські та звичайні некрополі. Даний ландшафт античного царства має справжні державні кордони. Вони представлені ровами з валами, які належать до різного періоду утворення.

Одним із них є Узунларський вал. Він найбільший і найдовший поміж інших і охоплює найбільш стабільне положення кордонів Боспору протягом всієї історії існування царства. Три періоди будівельної історії (будівництва та перебудови) рову показують етапи історичного розвитку Боспорської держави.

Узунларський вал, як такий, був відомий і до 2014 р. Проте він має 33 км довжини та, відповідно, є особливою ландшафто-утворюючою пам’яткою археології. Цілком очевидно, що процес уточнення списку його внутрішньокомплексних об’єктів триває постійно. Виявляються нові частини цієї грандіозної оборонної системи, які постійно досліджуються.

Об’єктами, виявленими після початку окупації , стали дві оборонні вежі (безіменна - на кургані епохи бронзи біля «Боспорської брами», 2016 р.; «Казан 2», 2017 р.) та один ворітний проїзд «Боспорська брама» (2016 р.). «Боспорська брама» та безіменна вежа були досліджені під час незаконних т.зв. «охоронних» розкопок 2015 – 2016 рр. у межах проєкту зі спорудження магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим. Вежа «Казан ІІ» була досліджена під час незаконних археологічних розкопок на місці розташування вітряків Пресноводненської ВЕС у 2017 р.

Час будівництва Узунларського валу датується другою–третьою чвертями IV ст. до н.е. і пов’язується із діяльністю царя Левкона І. Велика реконструкція комплексу проводиться царем Асандром у перші десятиліття після 47 р. до н.е. У цей час вал зміцнюється оборонними вежами (безіменна вежа біля Боспорських воріт зводиться на місці певної синхронної будівлі першого періоду існування Узунларського валу в IV–II ст. до н.е.). Будуються нові або оновлюються старі ворітні проїзди. На початку II ст. вежі втрачають своє значення. Система оборони майже повністю перебудовується з опорою на укріплені брами на валу і фортеці, на кшталт Тафру (городище Белінське). Такий підхід набув розвиток на межі ІІ-ІІІ ст., коли будується новий форт – городище Савроматій, споруджуються Боспорські ворота.

До складу пам’ятки входить рів та вал, а також низка інших допоміжних оборонних об’єктів. По всьому периметру об’єкт був укріплений кам’яними вежами-фортами. Дві з них зазнали незаконних археологічних розкопок у 2016 – 2017 рр. (вежа на кургані епохи бронзи біля Боспорських воріт) та у 2017, 2019 рр. (вежа Казан-Тепе I). Проїзди через рів і вал спеціальним чином укріплені т.зв. «воротами» (у 2015–2017 рр. була незаконно розкопана «Боспорська брама») та іншими локальними вузлами оборони (П-подібний рів біля «Боспорської брами»).

Реалізація інфраструктурного будівництва у 2015 – 2017 рр. на території Криму значно вплинула на стан збереження пам’ятки . Чималих пошкоджень об’єкту завдали будівництво магістрального газопроводу Краснодарський край – Крим у 2015–2016 рр. та автомобільної дороги Керч-Севастополь у 2017 р. У 2015 р. було проведено незаконні розвідки на місці переходу через вал газопроводу, а у 2016 р. ділянка площею понад 0,8 га була незаконно розкопана «під знесення». Дослідження виявили вузол оборонних споруд трьох періодів і курган епохи бронзи, що передував їм .

На кургані також була оборонна споруда комплексу Узунларського валу – монументальна (10х10/12 м) вежа-форт. Під час цих робіт було досліджено «Боспорську браму». Це один з головних прикордонних проїздів через Узунларський вал на територію європейського Боспору на межі II–III ст. У 2017 р. об’єкт було незаконно розкопано під час будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь на площі 0,45 га. У 2017 р. незаконно розкопано вежу-форт «Казан ІІ». Ці роботи можна назвати «охоронними» лише частково – вони були проведені на об’єкті, що постраждав під час будівництва вітряків Пресноводненської ВЕС у 2011 р.

Доля відкритих під час новобудов об’єктів сумна – їх було знищено, незважаючи на високий ступінь їхньої збереженості. Комплекс валів та ровів і досі є монументальним видовищем.

Найбільш показовою є доля «Боспорської брами». Вона була представлена двома кам’яними опорами мосту. У давнину над ними, ймовірно, була споруджена тріумфальна арка з оборонними вежами. Незважаючи на пам’ятку, будівельники газопроводу, за порадою археологів з Інституту Археології РАН, проклали магістральну газову трубу прямо через розріз воріт. Для цього внутрішнє заповнення воріт між опорами моста було вибрано й туди було укладено трубу. Такі підходи російських археологів створюють техногенні загрози збереженню пам’ятки та виключають її використання як туристичного об’єкта .

Крім цього, незаконні розкопки велися важкою будівельною технікою , через що археологи з ІА РАН не змогли в низці випадків простежити стратиграфію розкопаних об’єктів (наприклад, простежити грабіжницький лаз до центрального поховання кургану бронзової доби). Отже, можна впевнено стверджувати, що незаконні розкопки Узунларського валу у 2015 – 2019 рр. завдали збереженню цієї пам’ятки великих втрат.

Усть-Альмінський некрополь

Усть-Альмінський некрополь є одним із найбільш вивчених пізньоскіфських могильників Південно-Західного Криму. Саме це, і ще той факт, що він пов'язаний з одним з чотирьох класичних пізньоскіфських городищ (Усть-Альмінське), робить його еталонним для вивчення всієї пізньоскіфської культури. Саме звідси походить одна з найбільших колекцій прикрас із дорогоцінних металів. Наприклад, золоті та срібні вироби становлять чималу частину т.з. виставки «Крим. Золотий острів у Чорному морі», щодо якої тривають суди між Україною та РФ у Нідерландах.

Некрополь датується кінцем II ст. до н.е. – кінцем IV/першою половиною V ст. Але найінтенсивніше його використання припадає на I ст. до н.е. – середину ІІІ ст.

Починаючи приблизно із 70-х років ХХ ст., Усть-Альмінський некрополь зазнає активного розграбування мародерами. Проте проросійські адміністрації Криму радянського періоду, а згодом і Автономної Республіки Крим ігнорували цю проблему. Логічним продовженням цієї політики є й позиція сучасних окупаційних «органів» охорони культурної спадщини. Незважаючи на потужний російський силовий апарат в окупованому Криму – проблема пограбування могильника залишається невирішеною .

Водночас пам’ятка руйнується і незаконними археологічними розкопками , які продовжувалися з 2014 по 2019 рр. У цей період роботи велися в центральній (2014 – 2018 рр.), північній (2015 р.) та південно-східній (2019 р.) частинах некрополя. Зокрема треба зазначити, що з 2019 р. змінилася сама методика робіт, ставши загрозливішою для збереження пам’ятки. Завдяки фінансуванню Бахчисарайського музею-заповідника було розпочато розкопки широкими площами.

У 2017 р. на центральній ділянці некрополя було зроблено визначне відкриття : вдалося дослідити непограбоване поховання жінки з прикрасами із золота. Поміж виробів поховального набору із золота були: листя від похоронного вінка, сережки, підвіски у формі амфор, металеві накладки на очі у формі овальних пластин, скляне намисто із золотими металевими переліжками, бляшки для розшивки подолу сукні чи взуття та найдрібніші частинки золотої вишиванки одягу.

Фортеця Ак-Кая

Фортеця Ак-Кая є найбільшою й найдавнішою пам’яткою фортечної архітектури еллінізму в Центральному Криму. Вона має прекрасну внутрішньоміську регулярну забудову. В історичному плані немає остаточної впевненості, чим був цей об’єкт: чи форпостом Боспорського царства, чи першою столицею Кримської Скіфії та ставкою царя Агара.

Хронологічно фортеця Ак-Кая існувала під час трьох історичних періодів: кінець IV – I ст. до н.е. (східний посад та оборонна система з протейхізмою (зовнішня оборонна стіна), що обороняла 10 га внутрішньоміської забудови); I – середина III ст. («новий» оборонний мур, що обороняв «мале» місто) і VIII – IX ст. (верхній горизонт відновлення «нового» оборонного мура та «малого» міста). Загалом, фортеця Ак-Кая у навколишньому елліністичному історичному ландшафті пов’язана із пізньоелліністичним ґрунтовим могильником Ак-Кая, і курганними могильниками Чигірник і Беш-Оба.

Незаконні археологічні розкопки фортеці Ак-Кая здійснювалися у 2014–2015 рр. У 2014 р. розкопки здійснювалися на вузлі оборонних споруд на східному краї римсько-візантійського оборонного мура в місці перетину з ранньою оборонною елліністичною лінією. У 2015 р. розкопки було здійснено на східному оборонному мурі та прилеглій до нього міській забудові елліністичного часу в районі покинутої ферми радянського часу. На території найближчої округи роботи мали розвідувальний та локальний характер. У 2014 р. було обстежено та прошурфовано пограбовані похоронні споруди могильника Чигірник та курганного могильника Беш-Оба. У 2015 р. на східному посаді та пізньоелліністичному ґрунтовому могильнику Ак-Кая було здійснено геомагнітну розвідку. За її результатами на останньому проводилися локальні розкопки.

Стан пам’ятки можна визнати стабільним. Вона руйнується здебільшого через мародерів, за якими приходять археологи та проводять незаконні «охоронні» археологічні розкопки. Великі «наукові» дослідження на території фортеці з 2015 р. фактично припинені.

Фортеця Горзувіти

Фортеця Горзувіти була заснована візантійським імператором Юстиніаном I десь у середині VI ст. Згодом вона переросла в місто, відоме нам сьогодні, як Гурзуф. Незважаючи на такий видатний початок історії Гурзуфа, загалом доля Південного берега Криму і його міст досить сумна. Наразі цей регіон півострова майже повністю перетворений чи то в російську елітарну «рів’єру», чи то у «всесоюзну здравницю». У будь- якому випадку російський історичний міф має на увазі, що до російської колонізації тут була пустеля . Тому історія й наявність фізичних археологічних залишків Горзувітів-Гурзуфа, початок яким дав особисто східноримський імператор, вкрай важлива.

Горзувіти-Гурзуф будується в середині VI ст. Спочатку це був військовий форпост Візантії на узбережжі країни Дорі, що належала кримським готам. Згодом, фортеця (не пізніше 2-ї половини VII — початку VIII ст.), трансформується в провінційне кримське місто з неукріпленим посадом, де життя вже не припинялося до сьогодення. Наприкінці XV ст., після завоювання Криму турками-османами, фортеця Гурзуфа, генуезька на той момент, гине. Проте посад, розташований навколо неї, залишається. Континуїтет міського поселення Гурзуфа не означає, що його функціональне районування не трансформувалося впродовж століть. Наприклад, на місці міських кварталів IX–XI ст. не пізніше XVIII ст. виникає мусульманське кладовище Азіз-Дере. Великий християнський некрополь на кордоні тих же кварталів посаду функціонує в VIII–XIV ст.

До складу східного посаду фортеці Горзувіти входить т.зв. «Храм у храмі», посад IX–XI ст., християнський некрополь (могильник Горзувіти) VIII–XIV ст. і мусульманське кладовище Азіз-Дере XVIII–XX ст.

Руйнування східного посаду фортеці Горзувіти пов’язано з розширенням і забудовою дитячого табору «Артек». Перші незаконні археологічні роботи на ділянці було проведено у 2016р. на ділянках «Храму в храмі» і прилеглого до нього некрополя. У цьому ж році між «Храмом у храмі» і фортецею Горзувіти, відокремлених один від одного неглибокою балкою Азіз-Дере, було відкрито однойменне мусульманське кладовище і квартали середньовічної забудови посаду фортеці Горзувіти. У 2017 р. відбулися найбільш масштабні руйнування пам’яток: було незаконно розкопано «під знесення» «Храм у храмі» й забудова посаду поруч із ним, було відкрито християнський некрополь, що прилягає до храму. На протилежній стороні балки Азіз-Дере було незаконно розкопано «під знесення» посад IX–XI ст. і мусульманське кладовище Азіз-Дере. У 2018р. археологами Інституту археології Росії було знищено християнське кладовище (могильник Горзувіти) між «Храмом у храмі» й берегом моря.

Найбільш значущим об’єктом, знищеним у 2016–2018 рр. на східному посаді Горзувіти під час будівництва «Артеку», є гробниця XIII ст. у вигляді корабля, що була розташована в «Храму в храмі». Подібні споруди вкрай рідкісні в середньовічній археології Криму. Така гробниця мала займати особливе місце в духовному житті середньовічного населення Горзувітів. Зазначимо, що окупаційна археологія так і не дала відповіді на питання функціонального призначення такого унікального об’єкта. На сьогодні його вже можна вважати втраченим. Водночас трактування зображень кораблів у середньовічному Криму пов’язано із символом двостороннього переходу між світом мертвих і живих і всілякими варіаціями в його використанні: від особистих оберегів, до «магії відтворення» в ремонті і спорудженні будівель.

Головним викликом збереженню Посаду фортеці Горзувіти насамперед є проведення незаконних т.зв. «охоронних» розкопок. Але замість охорони культурної спадщини все зводиться до того, що відбувається банальне знищення об’єктів археології з використанням науковоподібних методик. Уже зараз можна говорити про те, що масштабні новобудовні роботи принципово змінили історичний ландшафт Гурзуфа. За їх результатами, історична частина східного посаду фортеці Горзувіти тепер належить до іншого поселення — Артека. Незважаючи на значні виклики, які постають перед археологами, які досліджують посад Горзувітів, їхню поведінку складно назвати адекватною і професійною. Ігнорування робіт колег (в реаліях окупації Криму, скоріш за все, конкурентів), приписування заслуг першовідкриття пам’яток собі — це все є зовнішнім проявом перерозподілів ринку «охоронної археології» і війн за контракти.

Фортеця Чембало

Фортеця Чембало – одна з візитівок Криму. Розташована вона у Балаклаві, і найбільш монументальні руїни її належать до періоду існування генуезької колонії в XIV – XV ст. Проте, як і скрізь у Південно-Західному Криму, історія укріплення і власне міста починається в ранньому середньовіччі з будівництва тут візантійської фортеці. Сьогодні не можна бути повністю впевненим, але, найімовірніше, остання входила до складу Інкерманської області країни Дорі кримських готів. Вочевидь, що її головна воєнна функція була пов’язана не з пануванням над навколишніми територіями або з прикордонною функцією, а із забезпеченням безпеки морського судноплавства. Хоча існувала фортеця протягом XIV - XV ст., перші згадки про споруди на цьому місті відносяться до VI ст. У 1345 р. починається будівництво, власне, генуезького замку на г.Кастрон. Але через чотири століття (наприкінці XVIII – початку XIX) місто і фортеця Чембало-Балаклава занепадають. Тоді місто, що знелюдніло через виведення турецького гарнізону, депортації урумов, ромеїв, вірмен російськими військами, починають освоювати російські переселенці. До складу пам’ятки входять укріплення та міська житлова забудова, розташовані на г.Кастрон: т.зв. цитадель і бург з руїнами замків, веж, донжонів, оборонними мурами, ровом і валом, церквами, монастирями, цвинтарями та житловими садибами. Друга частина пам’ятки знаходиться під сучасною забудовою старої частини Балаклави – це т.зв. антибург або неукріплені оборонним муром квартали негенуезької частини населення Чембало. Сучасна фортеця Чембало зазнає незаконних археологічних розкопок впродовж 2014 – 2021 рр. Тут нелегально працює експедиція Ермітажу. У цей період роботи велися на території Верхнього міста (Св. Миколи) (2017 – 2019 рр.) і Нижнього міста (Св. Георгія( (2014 – 2021 рр.). Зокрема, незаконно розкопувалися храм № 5 (2014 – 2016 рр.) та його округа (2015 – 2019 рр.), вежа № 5 Верхнього міста (2017 р.) та консульська церква Консульського замку св. Георгія (2021 р.). Незаконні розкопки Чембало мають науковий характер. Проте вони здійснюються без належної консервації, що становить загрозу збереженню культурної спадщини стародавнього міста Чембало-Балаклави . Також неконтрольоване функціонування сучасної забудови старої частини Балаклави на наб. Назукіна, вул. Каліча, Рубцова, Кірова, Баштової планомірно знищує антибург Чембало . Тут у 2019 р. в районі вулиць Кірова – Баштова було незаконно розкопано під час «охоронних» досліджень «під знесення» некрополь XIII – XIV ст.

Хансарай

Хансарай (Ханський палац у Бахчисараї) без перебільшення можна назвати квінтесенцією всієї археологічної та історичної спадщини Криму. Це не просто єдиний у світі приклад палацової архітектури кримських татар — це матеріальне свідчення багатовікової історії державотворення й політичної суб’єктності корінного народу України.

Палац, вписаний у долину р. Чурук-Су, де навколишні скелі, вузькі гірські проходи й дороги в них, долинні тераси й русло річки не тільки використовуються, але і стають невіддільною частиною комплексу Хансарая. Палац розташований у вузлі стародавніх магістралей, які пов’язували Центральний Крим (Акмесджид) з Гірським Кримом (Мангуп) і далі чорноморським узбережжям (Гурзуф або Балаклава та Інкерман). Його місце на історичній мапі Криму нерозривно пов’язане з розвитком спадщини Великого Шовкового шляху, складовою частиною якого свого часу були передмістя Бахчисарая: квартал Салачик і фортеця Чуфут-Кале. Хансарай був не тільки житлом кримського хана (у такого могутнього правителя було безліч інших палаців), а й був, перш за все, політико-адміністративним, судовим, духовним, військовим і економічним центром Кримського ханства. Навколо цього матеріального втілення кримськотатарської державності формувалася і його навколишня забудова — місто Бахчисарай.

Хансарай був заснований у 30-х рр. XVI ст. Останні значні перебудови комплексу відбулися у 20–30-х рр. ХІХ ст. Забудова, що збереглася загалом належить до II-ї половині XVIII ст. Археологічний шар являє собою руїновані на межі XVII / XVIII ст. — 20х рр. XIХ ст. будівлі найстарішої частини палацу. Значної шкоди комплексу наніс руйнівний землетрус 1698 р., погром російських військ 1736 р., «ремонти» в 1787 р. перед приїздом цариці Катерини, а також ремонти у 20–30х рр ХІХ ст. Достатньо пізнє заснування використовується російською пропагандою, як привід для того, щоб назвати пам’ятку, а разом із нею весь кримськотатарський народ, чужим стародавньому Криму елементом . Проте ми мусимо розуміти, що розташування палацу саме в долині р. Чурук-Су зумовлено глибоким історичним процесом. Перший палац насправді незалежних кримських ханів було розташовано вище за течією ріки в місцевості Салачік, що була передмістям фортеці Кале (сучасна назва - Чуфут-Кале), столиці середньовічного бейлику (князівства) Кирк-Єр. Перенесення столиці в Салачік із Солхату (Старий Крим) відбулося не пізніше 1448 р. і було зумовлено боротьбою першого хана Хаджи Ґерая разом зі своїм союзником державою Феодоро за торговельну незалежність Криму від генуезців і їхньої головної торгової факторії, а разом із цим важливим портом Великого Шовкового шляху, Каффи.

На сьогодні Хансарай являє собою складний комплекс архітектурних та історичних пам'яток і об'єктів археології . Вони представлені руїнами, розташованими як на території сучасного музею (Персицький палац, Старий Гарем, Посольський, Кухонний і Стайний корпуси, кілька палацових хамамів, пекарні, арсенал, Ханське медресе), так і на пустирях навколо (Зал Дивану Сахіб Ґерая) або під сучасною міською забудовою (Зимовий палац, громадський хамам Мухаммеда IV Ґерая). Як пам'ятка археології Хансарай займає більшу територію (майже на 2 га), ніж сучасний музей, який створено на основі архітектурних та історичних пам’яток. Здійснення окупаційної політики управління Хансараєм призвело до безповоротних втрат практично на всій території палацового комплексу. Однією з форм руйнації пам’ятки є незаконні археологічні розкопки: у 2015 р. було проведено незначну за обсягом розвідку в Посольському дворику; у 2016-2017 рр. були піддані розкопкам «під знищення» Басейний і Гаремний дворики, Палацова площа; у 2018 р. шурфувалися Біюк Хан-Джамі та Ханський цвинтар; у 2018-2019 рр. шурфуваннями було перекрито майже всю площу палацу, за винятком Біюк Хан-Джамі та Ханського цвинтаря. Повномасштабні розкопки Хансарая упродовж 4-х років методом шурфування й дослідження «під знищення» багато в чому обґрунтовуються прихованою російською політикою сегрегації відносно до кримськотатарської археології . Окупаційні «органи» охорони культурної спадщини Криму мають об’єктивні дані про наявність археологічної складової в Ханському палаці не пізніше, ніж із 2016 р. Але до сьогодні ними не вжито жодних заходів щодо визнання цього факту та її охорони. За браком правового статусу археологічної складової Хансараю окупаційна влада може абсолютно «законно» не помічати руїни стародавніх корпусів палацу й елементи його доброустрою під час новобудов . Наприклад, без жодного, навіть, незаконного археологічного дослідження у 2018 р. окупаційна адміністрація заповідника дала згоду на розкриття значної території на Палацовій площі; у 2020 р. під час доброустрою території навколо дюрбе 1764 р. Діляри-Бікеч було знищено культурний шар на глибині не менше ніж 0,3 м; у 2020 р. було локально знищено археологічний шар глибиною до 2м біля порталу між Персидським двориком і двориком ймовірного Залу Дивану Сахіб Ґерая; у 2021 р. було повністю знищено вимостку русла й супутні їй будівельні траншеї підпірних стін і арок, мостів набережної р. Чурук-Су протяжністю не менше 300 м; у 2021 р. під час планування ділянки важкою будівельною технікою серйозно пошкоджено наземну частину руїн і верхні горизонти культурного шару хамама Мухаммеда IV Ґерая.

Найбільш відчутними втратами для археології Хансараю можна назвати роботи 2016–2017 рр. в Басейному дворику, 2021 р. в руслі й на набережній р. Чурук-Су. У 2016–2017 рр. в Басейному дворику була відкрита яма для гасіння і витримки вапна (загальна глибина від сучасної денної поверхні до 4 м). Значні обсяги заготівлі будівельного матеріалу вказують на те, що вони належать до часу одного з етапів капітальної забудови Хансараю. Сама по собі яма за витримкою такої великої кількості вапна являє цінність для розуміння масштабу будівництва, складності його технологій і організації, а також хронології забудови палацу, тому що яма йде під фундаменти Літньої бесідки (не пізніше межі XVII — XVIII ст.). Від цього часу до нас дійшла обмежена кількість об’єктів, що робить кожен із них особливо цінним. Проте на місці ями було споруджено бетонну опору, яка повністю знищила комплекс.

Також виявився безповоротно втраченим пласт інформації щодо конструкції облаштування русла р.Чурук-Су. У 2021 г. «реставратори» згребли бульдозером усе нашарування в руслі нижче рівня материка. Була безповоротно знищена вимостка русла не пізніше XVIII ст., будівельні траншеї, які захищали фундаменти облицювання набережної й опор мостів.

Відсутність археологічних розкопок не просто знищує руїни старих корпусів і частин палацу, але веде до втрати справжніх скарбів, які сховано в ґрунті, що без контролю вантажиться технікою до самоскидів. Наприклад, під час робіт 2018–2019 рр. була зроблена унікальна знахідка: у Персицькому дворику було знайдено золотий перстень ханської доньки Кая-султан (померла 1718 г.). Її батько Селім II Ґерай керував ханством в 1743–1748 рр. Інша унікальна знахідка — гранітна колона. Ця знахідка потрапила в усі пресрелізи, як частина сонячного годинника. Однак вона була відкрита без належної фіксації під час копання ям музейними працівниками на території Палацової площі. Тому точно визначити чи є то частина сонячного годинника або колона з галереї певного знищеного корпусу палацу ми не можемо. Очевидним є лише те, що її цілеспрямовано сховали під огорожею Ханського цвинтаря.

Роботи 2016–2019 рр. несуть загрозу Ханському палацу, тому що ділянки розкопок вибираються, зважаючи на вимоги будівельників і не враховують закономірності топографії комплексу. Як підсумок археологи «не розуміють» того, що копають і своїми шурфами активно руйнують важливі й цінні комплекси. Подібний підхід може бути прийнятним тільки при первинному дослідженні пам’ятки археології, коли головним завданням є підтвердження наявності археологічних залишків на місці споруджуваних об’єктів. Застосування такої практики після першого року робіт несе в собі загрозу збереження і веде до безповоротної втрати «дослідженої» частини об’єкта .

Іншим важливим фактором руйнування археологічної спадщини Хансарая є прихована відмова йому в статусі археологічного об’єкта культурної спадщини. Окупаційна адміністрація продовжує розглядати Хансарай у якості пам’ятки архітектури другої половини XVIII — XIX ст. Це відкриває шлях «легальним» будівельним земляним роботам на його території без охоронних археологічних розкопок. Цим вирішуються два найважливіших завдання культурної політики Росії в Криму: легалізується знищення значної археологічної складової Хансарая і кримськотатарської спадщини загалом. По-друге, статус Ханського палацу змінюється зі столиці найбільшої держави Східної Європи на заштатний шляховий палац російських імператорів зі «східним» романтичним (пушкінським) колоритом.

Херсонес

Херсонес є наріжним каменем у кримській історії. З одного боку, він є пам’яткою проникнення до Криму цивілізації й перетворення нею місцевого варварського середовища на справжнє античне суспільство. Це історія про справжніх еллінів, міць імператорів і легіонів Риму та інтриги Візантії. З іншого боку, Херсонес — це кейс великого творчого потенціалу місцевих варварів, історія їхньої спроможності брати найкраще ззовні, не втрачаючи себе. Тут на перше місце виходять половці з їхньою степовою культурою в самому серці святині будь-якого міста - ремісничих кварталах, і праболгари, що глибоко проникають у візантійське чиновництво і знать, і черкеські господарі Мангупа, що намагаються повернути до життя мертве місто. Ця чудова і складна історія стародавнього міста втрачена в класичному розумінні: час позбавив нас його хронік. Тому археологія Херсонеса є його вичерпним скам’янілим літописом.

Руїни Херсонеса Таврійського розташовано на березі сучасної Карантинної (Херсонеської) бухти в Ак’яр-Севастополі. Стародавнє місто — це обнесені оборонним муром - стіною понад 40 га мису з єдиним комплексом приміської інфраструктури у вигляді стародавніх некрополів, гончарних майстерень із масштабними комплексами печей, приміських монастирів і міського посаду. На жаль, велика частина приміської території, розташована за його оборонним муром і перекрита суцільною міською забудовою Гагарінського району Ак’яра-Севастополя, планомірно руйнується з кінця XVIII ст.

У 2020р. територія Херсонеса Таврійського де-факто була збільшена на 13 га. Для цього були ліквідовані військові частини (т.зв. «автобат» і «школа водолазів»), що тісно прилягали до стін музею-заповідника. На території, що звільнилася, окупаційна влада планує звести комплекс, що складається з музейної інфраструктури (адміністрація, античний, середньовічний і християнський зали), корпусів дитячого табору «Артек», загальноосвітньої й художньої шкіл, готельного комплексу. У давнину тут було південне передмістя Херсонеса. Унаслідок досліджень ділянки наприкінці XIX — початку ХХ ст., тут було знайдено великий некрополь (т.зв. «південний») і гончарні майстерні елліністичного часу. У середині ХХ ст. гончарна майстерня, за висновком археологів, також елліністичного часу, простежувалася далі на захід від стін Цитаделі Херсонеса. На початок 2000-х рр. вже можна було вести мову про ділянки некрополя римського й середньовічного часів.

Херсонес був заснований у 422–421 рр. до н.е. Можливо, датою народження міста треба вважати 533–532 рр. до н.е. За час свого існування Херсонес зазнав мінімум одне масштабне занедбання приблизно в XI ст., коли його територія катастрофічно скоротилася настільки, що перед головним храмом усієї Херсонеської метрополії розташувалася велика гончарна майстерня (зазвичай такі ремісничі центри розміщувались на околицях). Переживши останній підйом і розквіт в XII–XIII ст., стародавнє місто приходить у занепад під кінець XIII ст. Воно втрачає міський вигляд десь в І-й половині XIV ст. Проте, в XV ст. на його території був замок господарів Феодоро, який символізував у середньовічному суспільстві Південно-Західного Криму нерозривний історичний зв’язок і політичну спадкоємність між Мангупом і Херсонесом. Незважаючи на остаточну загибель усіх поселень на місці стародавнього міста не пізніше 3-ї чверті XV ст., його далі пам’ятають, як Ієрізону — дивовижні руїни і пристань — аж до кінця XVIII ст. до часу заснування Ак’яра-Севастополя.

На сьогодні Херсонес — це руїновані оборонні стіни, квартали (не менше 100), святилища, язичницькі храми, базилікальні церкви, хрестовокупольні і квартальні храми, монастирі, синагоги, квартальні кладовища, виноробні, торговельні лавки, таверни, постоялі двори, богадільні, ремісничі майстерні й порт.

Окупація згубно вплинула на наукове вивчення Херсонеса. Можна без перебільшення сказати, що головний дослідницький центр стародавнього міста — Херсонеський Національний заповідник — практично позбувся своєї наукової археологічної школи. У 2014 р. пройшли останні (вже незаконні) розкопки в північному районі городища (квартал IX «А»). У 2015 р. виявилися марними спроби відновити у нових окупаційних реаліях дослідження Центрального району (квартал XL, досліджувався польсько-українською експедицією). З 2016 р. пройшли спорадичні наукові роботи на території кварталу в Південній брамі й на Південному некрополі. У 2017р. такі ж роботи були проведені у кварталі L (раніше досліджувався американсько-українською експедицією). Замість «старої школи» сформувалася експедиція Державного Ермітажу (квартал ХХ) і підводна археологічна експедиція самого музею-заповідника.

Водночас стародавнє місто, об’єкт ЮНЕСКО, активно піддається т.зв. «рятувальній» археології - а простіше кажучи, на його території ведуться незаконні розкопки «під знесення» . Це проєкти капітального доброустрою, як самого городища (2018 р. некрополь у вежі I і перибол у вежі Зенона; 2019 р. Цитадель), так і на найближчій прилеглій території (2016 р. - західний заміський некрополь; 2017 р. - некрополь у бухті Пісочна; 2019 р. - кладовище Всіх Святих або некрополь на Дівочій горі; 2020–2021 рр. - міські передмістя в Херсонеській балці).

Іншим не менш важливим чинником руйнування Херсонеса є проєкти музеєфікації та реставрації пам’ятки. До музеєфікації належить проєкт «Опера в Херсонесі». У його межах на території Цитаделі та Портового кварталу щоліта влаштовується сцена, відкритий зал для глядачів, встановлюється театральне освітлювальне та звукове обладнання. Подібні споруди мають незрівнянний масштаб не тільки з античними й середньовічними руїнами міських садиб і оборонних мурів, але й монументальним Володимирським собором, який на їхньому тлі сприймається, як маленька іграшка. В результаті орієнтовно за місяць ландшафт стародавнього міста в районі Порту змінюється до невпізнання і втрачає свою історичну цілісність. Щорічний монтаж і демонтаж подібного обсягу обладнання несе в собі надмірне навантаження на археологічні залишки. У 2018 р. у стислий термін було «відреставровано» західну оборонну стіну в Цитаделі. Але поспішність робіт та їх локальність ставить під сумнів те, що вони можуть повністю ліквідувати небезпеку втрат археологічних об’єктів під час фестивалю.

Найбільші втрати археологічній спадщині Херсонеса завдали незаконні «розкопки» його передмість «під знесення» у 2020–2021 рр. Перед російськими археологами постало завдання - очистити ділянку для будівництва «хотєлок» Російської православної церкви та президента РФ Путіна. Територія, на якій зараз ведуться широкомасштабні будівельні роботи, була під пильною увагою дослідників Херсонеса з самого моменту заснування музею наприкінці XIX ст. Але через розташування тут військових об’єктів, її дослідження були спорадичними.

У кінцевому підсумку, незважаючи на масштаби робіт, найбільш яскраві й цінні знахідки все одно походять з інших ділянок дослідження, де продовжують дотримуватися методики розкопок. Наприклад, у 2018 р. у кварталі ХХ був відкритий унікальний халцедоновий штамп кінця IV — початку III ст. до н.е., що належав херсонеському чиновнику Гераклію. Такі штампи використовувалися зокрема і для таврування амфор і черепиці. У 2015 році у кварталі XCVII був знайдений молібдовул середини XI ст. (торгова пломба або печатка зі свинцю для особистого, дипломатичного й державного листування) стратига феми Херсонеса й Сугдеї Льва Аліата. Цінність знахідки полягає в тому, що вона вказує точний титул візантійського чиновника, який керував напередодні падіння влади імперії в Херсонесі, Південно-Західному Криму, а потім загалом у Північному Причорномор’ї й початку т.зв. «постфемного» періоду — часу формування місцевого джерела державної влади та суб’єктності.

Головним символом знищення Херсонеса за 2020 і 2021 рр., безумовно, став екскаватор. Важка будівельна техніка всюди застосовується під час розкопок передмість міста. Масштабні роботи на складній і багатошаровій пам’ятці навіть із дотриманням методики розкопок є викликом збереження об’єкту. Але ситуація значно ускладнюється прискоренням термінів забудови . Зараз обговорення того питання знищили, або незаконні розкопки передмістя Херсонесу не мають сенсу. Головне питання полягає в тому, наскільки значними є ці втрати.

В історії Херсонеса є два фундаментальних наукових питання, значення яких визначає розуміння взагалі всього історичного процесу півострова: коли Херсонес був заснований і коли місто загинуло. І це велика наукова проблема. Передбачається, що останні осередки життя в херсонеських кварталах жевріли в Портовому районі. Але тут в XIX і ХХ ст. верхні, найбільш пізні шари, було сильно пошкоджено (практично знищено) російськими військовими. Тому, незважаючи на наявність лапідарних знахідок із гербами володарів Феодоро (які в підсумку були загублені музейниками), культурних шарів XV ст. в Херсонесі так знайдено й не було. І питання наявності феодорської фортеці в Херсонесі залишилось невирішеним. Отже, зависло в повітрі й питання про те, як же все-таки феодоріти ставилися до цього стародавнього міста. Без цього в наших знаннях про історію Південно-Західного Криму опиняється прогалина. Вона заважає простежити континуїтет між Херсонесом і Кримським ханством, сюзереном мангупських володарів, про який усе більше й більше свідчить вивчення їхньої матеріальної культури. Південні передмістя максимально близько розташовані до портового кварталу і є його продовженням — тому до 2020 р. залишалася надія, що під військовими частинами з використанням сучасних методів ретельних розкопок можна буде відкрити феодорський Херсонес. Але тепер вже очевидно, що велика частина цих шарів була знищена російськими бульдозерами й екскаваторами.

Стародавній Херсонес залишився сам на сам із катастрофічними розкопками «під знесення» й забудовою монструозними спорудами його території. Окупаційні реалії такі, що «органи» охорони культурної спадщини більше мотивовані на звільнення території від пам’ятки ЮНЕСКО, як такої, ніж на її збереження й музеєфікацію. Це органічно вкладається в політику стирання стародавньої історії Криму і її заміщення російськими колоніальними «курортними» цінностями.

Хора античного Пантікапея

Хора античного Пантікапея через масштабне господарське освоєння Керченського півострова в XIX–XX ст. виявилася практично повністю втраченою. Тому відкриття сільської садиби, якою є поселення «Аккоз 6 Східне», незважаючи на його пошкодження, для вивчення та розуміння античної хори Пантікапея залишається важливою і ключовою подією.

Садибу відкрито у 2008 р., проте її межі було визначено під час незаконних розвідок у 2016 р. Російські археологи надали пам’ятці «сталінську» назву с. Аккоз - «Горностаївка», яка з’явилася в результаті депортації кримськотатарського народу в 1944 р.

Поселення Аккоз 6 Східний датується другою половиною IV – початком III ст. до н.е.

До складу пам’ятки входять: руїни садиб, які представлені залишками стін та вимощеннями дворів, а також комплекси господарської периферії (господарські ями та печі).

Площа пам’ятки складає 3,22 га. Незаконні археологічні розкопки «під знесення» у процесі будівництва автомобільної дороги Керч-Севастополь у 2017 р. повністю зруйнували мінімум одну садибу поселення . Водночас російські археологи, які керували знищенням об’єкта, вважають, що вони «досліджували» периферію поселення. Це означає, що на північ можуть зберегтися інші ділянки господарської діяльності та садиби.

Хора Херсонесу Таврійського

Хора Херсонесу Таврійського – частина єдиної пам’ятки, що внесена у список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, розташованої у Криму. Вона є матеріальним втіленням сили та торжества античної демократичної держави Херсонеса. Того, що об’єднання вільних громадян може тріумфувати над навколишніми варварами, тиранами й царями. Хора Херсонеса має універсальне культурне значення для всієї Античної цивілізації. Саме тут зберіглася система розмежування землі та сільських садиб, яка була поширена повсюди в Середземномор’ї.

Час розмежування хори Херсонесу датується IV ст. до н.е. – це сталося практично одразу після заснування міста в 422 – 421 рр. до н.е. За час існування хора пройшла кілька етапів свого формування. Її найвищий розквіт можна віднести до III ст. до н.е. Проіснувала хора, як система сільськогосподарської організації на Гераклейському півострові, мінімум до середини Х ст. До складу хори Херсонеса Таврійського входить 408 ділянок розміром 17,6–26,4 га кожний. Вони складаються з 4–6 рівних за площею клерів (наділів), які, як передбачається, могли належати окремим громадянам полісу. Найчастіше ділянки мають одну садибу, іноді дві. У низці випадків садиби перетворювалися на невеликі укріплені містечка з регулярним плануванням. Наприклад, Страбонів Херсонес на перешийку Маячного півострова чи поселення в балці Бермана. У певний момент (після тотального руйнування III ст. до н.е.) садиби набувають рис не тільки центрів перероблення та зберігання сільськогосподарської продукції (наприклад, виробництва вина), а отримують і оборонні функції. Будуються нові та зміцнюються старі вежі садиб. Деякі перетворюються на військові форти: садиба ділянки 402 стає місцем дислокації римських військ. На території хори, крім садиб, доріг, огорож та слідів сільськогосподарського освоєння, розташовані сакральні комплекси, різночасові могильники, кургани, водозбірні та водогенераційні системи, монастирі, каменоломні та поселення варварів – автохтонного населення Гераклейського півострова таврів.

Говорячи про опис порушень, які фіксувалися на хорі Херсонесу Таврійського у 2014–2021 рр., насамперед треба визнати, що ми не можемо навіть оцінити приблизний рівень пошкодження пам’ятки, що є об’єктом Всесвітньої спадщини. І така ситуація буде зберігатися аж до часу деокупації. Бурхливе зростання м. Ак’яра-Севастополя, спровоковане переселенською політикою окупантів, призвело до неконтрольованої забудови Гераклейського півострова , як багатоповерховим житловим будівництвом, так і приватними будинками в колишніх садівничих кооперативах.

Історія та культурна спадщина демократичного полісу й раніше не були особливою цінністю для населення головної російсько-радянської військово-морської бази на Чорному морі. А після 2014 р. ситуація ускладнилася тим, що для сучасних російських переселенців-колоністів, носіїв авторитарного та імперіалістичного світогляду, пам’ятки незалежного демократичного державного будівництва на території Криму та Ак’яра-Севастополя є ідейно ворожими. Так чи інакше, ми впевнено можемо говорити, що руйнування на ділянках 9 (2019 р.), 50 (2019 р.), 82–83 (2019 р.), 86 (2015 р.), 107 (2018 р.), 130 (2015 р.), 148 (2015 р.), 197 (2015 р.), 199 разом із садибою (2019 р.), 221 (2015 р.), 242 (2015 р.), 262 (2015 р.), 268 (2017 – 2018 рр.) 301 (2015 р.), 328 (2015 р.), 343 (2015 р.) були незначними та обмежилися незаконними розвідками з обмеженим шурфуванням . Широкомасштабні незаконні розкопки наукового характеру велися на території печерно-наземного монастирського комплексу на м. Виноградний у 2014 р., Страбонового Херсонесу у 2015 – 2016 рр. (північна та центральна частини укріпленого поселення з житловою, господарською забудовою та оборонними спорудами елліністичного та римського часу), садиби ділянки 320 у 2015 – 2017 рр. (оборонна вежа, кругла споруда та сміттєзвалище середини II – перетину II/I ст. до н.е.), садиби ділянки 337 у 2014 р. (оборонна вежа, кінець I – початок II ст., з пізніми матеріалами XIII – XV ст.), укріпленого поселення ділянки 347 у балці Бермана у 2014 – 2017 рр. (оборонні споруди, тарапани, житлова та господарська забудова від елліністичного до середньовічного часу).

Новозабудовні роботи супроводжувалися незаконними розкопками «під знесення» . Вони відбувалися під час спорудження «кадетського» училища на південно-західному березі Стрілецької бухти у 2014 – 2015 рр., автомобільної розв’язки «Фіолентівське кільце» на Камишівському шосе у 2015 – 2018 рр., фондосховища Херсонеського музею-заповідника у 2018 р., онкологічного диспансеру у 2018, 2020 – 2021 рр. Будівництво корпусів «кадетського» училища призвело до знищення гончарного центру останніх десятиліть IV – першої третини III ст. до н.е. на ділянці 82. Задля будівництва «Фіолентівського кільця» було знищено північну частину садиби ділянки 178 кінця IV – третьої чверті III ст. до н.е. Спорудження Фондосховищ Херсонеса було спроєктовано в центрі археологічного парку, що входить до території об’єкта ЮНЕСКО. Унаслідок були знищені або пошкодженні огорожі, плантаж, стародавні дороги ділянок 4–7, 9–12, садиби на ділянках 9 і 12. Забудова онкологічного диспансеру знищила великі ділянки планування клерів і виноградного плантажу, ранньосередньовічне поселення на ділянках 175 і 198.

Найбільш яскравим прикладом знищення хори Херсонеса є садиба ділянки 178. Раніше вона відома не була , що робить її руйнування найбільш чутливим і значним.

Головна аргументація, яку використовують російські археологи, полягає в тому, що об’єкти, які незаконно вивчаються, сильно пошкоджені під час Кримської війни, Другої світової війни та радянського освоєння міста. Таку ж позицію зайняли археологи, окупаційні т.зв. «органи охорони культурної спадщини» й щодо садиби ділянки 178. Однак результати незаконних розкопок, що публікуються, вказують на численні уламки битих амфор і чорнолакового столового посуду. Також чудово зберіглося мощення доріг, плантажні стінки. Це все зводить нанівець усі «докази» про сучасне пошкодження пам’ятки. І, відповідно, вимагає перенесення в конкретному випадку транспортної розв’язки на 10–15 м убік. Цього, звісно, зроблено не було.

З іншої сторони, російські археологи допускають грубі порушення в методиці ведення робіт та виявляють неіснуючі об’єкти. Так, у 2019 р. на перешийку між бухтами Стрілецька та Кругла на ділянках 82 та 83 було виявлено «культурний шар» поселення римського часу. Роботи проводилися Херсонеським музеєм-заповідником спільно з афільованими приватними структурами без відкритого листа окупаційного зразка. Вже після повторних перевірочних робіт незалежними фахівцями окупаційної адміністрації стало зрозуміло, що цих пам’яток не існує.

Загальний науковий та методичний рівень незаконних розкопок хори Херсонесу Таврійського катастрофічно знизився. Матеріали, що публікуються, рясніють свідченням того, що об’єкти копаються «під концепцію» того чи іншого дослідника . У підсумку в елліністичних шарах III чи II ст. до н.е. можуть траплятися знахідки середньовічного часу. Ба більше, складається враження, що середньовічний період існування садиб хори Херсонеса Таврійського не цікавить російських археологів і наукові колективи «полюють» на античність. Це веде до знищення середньовічних і, особливо, пізньосередньовічних шарів пам’яток і панування застарілого погляду на те що, що хора загинула в середині Х ст., а не, наприклад, у XIII ст. або ж у XIV – XV ст.

Також треба зазначити, що межі ділянок хори, що збереглися й охороняються окупаційною адміністрацією, постійно зменшуються . За понад 7 років неможливо знайти жодного випадку переведення нововиявленого об’єкта в заповідний статус. Причиною є система організації окупантами пам’яткоохоронної діяльності. Перевірку наявності/відсутності пам’яток археології на новобудовах та особистих ділянках населення м. Ак’яра-Севастополя поставлено на конвеєр. Тут головним є кількість виданих погоджень, а не їхня якість (наприклад, у 2018 р. однією лише приватною компанією було обстежено 90 ділянок, на яких було відкрито всього 2 пам’ятки археології).

Чокракський вал

Чокракський вал

Боспорське царство в плані історичної топографії залишило на Керченському півострові цілісні ландшафти: столицю, пересічні міста, порти, села та селища, царські та звичайні некрополі. Цей ландшафт античного царства має справжні державні кордони. Вони представлені різночасовими ровами із валами. Одним із них є Чокракський вал.

Ця межа Боспорського царства, імовірніше, датується І ст. до н.е. і, очевидно, пов’язана з еволюцією держави за часів понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. До складу об’єкта входить рів (глибиною майже 2 м, шириною – приблизно 5 м) і вал, що перетинає Керченський півострів із півночі на південь.

Чокракський вал довгий час особливо не цікавив дослідників. Однак будівництво інфраструктурних споруд після окупації Криму зумовило новий етап його вивчення. Він був представлений незаконними розкопками «під знесення», які відбувалися на місці майбутніх новобудов. У 2017 р. було незаконно досліджено 4 перетини валу. Головним результатом стало відкриття «воротних» проїздів. Так, можливо, можна пояснити наявність у лінії рову перемичок від 22 до 42 м. У 2018 р. було здійснено ще 2 перетини. А у 2019 р. було здійснено зачистку господарської траншеї, яка знищила рів без будь-яких досліджень.

Чоргунська вежа

Чоргунська вежа це не просто чудова та унікальна для Криму пам’ятка археології та архітектури, а матеріалізоване свідчення складної європейської історії протистояння республік Генуї та Венеції, їхніх колоній та їхніх кримських союзників, як-от Феодоро.

Чоргунська вежа була прикордонним укріпленням князівства Феодоро, яку звели венеційські військові інженери. Це була відповідь на провал феодоритського антигенуезького повстання в Чембало в 1432 – 1433 рр. і втрату фортеці Каламіта з усіма її гаванями та портами.

Вежа.

побудована в стилі венеційської готики, та фортеця навколо неї були зведені між 1434 та 1441 pp. Як оборонна споруда, комплекс, вочевидь, проіснував до 1475 р., а після завоювання Криму турками-османами життя в укріпленні завершилося й перемістилося до с. Чоргунь, що розбудувалося навколо вежі.

До складу пам’ятки входить Чоргунська вежа та комплекс прилеглих археологічних залишків у вигляді оборонного муру та внутрішньої забудови.

Незважаючи на ступінь збереження пам’ятки та його очевидну цінність для історико-культурної спадщини Криму, Чоргунська вежа перебуває на периферії наукових інтересів російської археології. Єдине, що було проведено – незаконні шурфування пам’ятки у 2019 р. Проте вони не стали широкомасштабними роботами ані 2020 р., ані 2021 р. Безперечно, що вже накопичені наукові знання дають повне уявлення про хронологію об’єкта та наявність у районі вежі культурного шару. Тому такі незаконні археологічні шурфування несуть більше загрози пам’ятці, ніж наукової користі.