Реєстр обʼєків постаржадилих під час вторгнення РФ в 2022 році

Будівля 7-го казенного винного складу

Згідно з книгою "Маріуполь та його околиці: погляд з ХХI століття" 7-й казенний винний склад у Маріуполі відкрили за згодою керуючого акцизними зборами з катеринославським губернатором у 1902 році. Тут розфасовували спиртні напої та торгували ними, але не займалися виробництвом

Будівля водолікарні (1932 - 1945)

Багатоповерхова будівля на непарній стороні Миколаївської вулиці, одразу за Харлампієвською з’явилася в довоєнний період та слугувала водолікарнею.
Лікар Курзон та його колеги лікували хворих водою, пропущеною крізь щебінь з доменних шлаків ,які возили з заводу “Азовсталь”, та цілющими грязями, які возили автомобілями морського узбережжя.
У 1943 році гітлерівці спалили водолікарню, довелося відновлювати її по частинах. Спочатку тут знайшло притулок Товариство художників, потім була лазня, а згодом і майстерня з виготовлення емалевих табличок для могильних пам’ятників і вуличних покажчиків. В кінці 90-х років тут же знаходилася Азовська універсальна товарна біржа.

Будівля Світлодарського міського будинку культури

Будівля вул. Торгова, 2

Будинок житловий вул. Першотравнева, 17

Вулицю Першотравневу можна назвати початковою точкою у формуванні Сєвєродонецька, саме на ній завершилася історія "Лісхімбуда" (“Лисхимстрой”) – було відправлено в Німеччину військовополонених і розформовано табір, а населений пункт отримав статус селища міського типу і сучасну назву. На перехресті бульвару Дружби народів та вул. Першотравневої між 1953 і 1958 роками було зведено симетричні квартали, частиною яких стали фасадні будинки з боку вулиці Першотравневої. Такі квартали є уособленням планувальної ідеї промислових міст сходу України після Другої світової війни.

Пам'ятка монументального мистецтва "Пам'ятник жертвам Голодомору і жертвам політичних репресій"

У першій половині XX в. населення України, й Маріуполя в тому числі, зазнало три голодування: 1921-1922, 1932-1933 і 1946-1947 років. Жертвами цього стали мільйони громадян. Найбільш сильним був голод 1932-1933 рр., що переріс у справжній голодомор, пік якого припав на січень-лютий 1933 р. У цей час у Донецькій області голодувало населення 29 районів, 83 населених пунктів. Причинами трагедії українського народу стали заходи радянського керівництва при здійсненні соціально-економічних і політичних перетворень: індустріалізації, колективізації, розкуркулення й жорстоких заходів при проведенні кампанії хлібозаготівель. Трагічні підсумки голодних років не підбито дотепер, оскільки об'єктивні дані відсутні, а підсумки наступного перепису населення фальсифікувалися. Тоталітарний режим, що встановився в СРСР, призвів до численних порушень прав людини в часи "Великого терору” 30-х років XX в. Тисячі громадян безпідставно були оголошені "ворогами народу" і відправлені у в'язниці, концтабори, фізично знищені. Репресій зазнали люди різних національностей, соціальних прошарків, професій. У січні 1934 р. у Маріуполі був організований процес проти викладачів маріупольської радпартшколи. Їм пред'явили звинувачення в утворенні троцькістського буржуазно-націоналістичного угруповання. Були арештовані багато інженерно-технічних працівників і кадрових робітників маріупольських підприємств. В 1937 р. були заарештовані й розстріляні секретарі міського й районного комітетів ВКП(б)В: І.А. Дискантов, Ч.А.Грабовський, П.І. Філатов, С.С. Панасенко; директори заводів: заводу "Азовсталь" – Я. С. Гугель, заводу ім. Ілліча - Н.В. Радін, коксохімзаводу – І.Л.Левін, начальник порту – Гончаров. На згадку про ці події й на знак поваги до безневинно загиблих людей установлений пам'ятник "Жертвам голодомору 1932-1933 рр. і політичних репресій" на перехресті доріг, по яких водили на допит арештованих жителів міста у в'язниці й будинки НКВС. Пам'ятник спорудила міська рада з ініціативи групи "Меморіал" та завдяки допомозі ВАТ "Маркохім", ВАТ "Азовмаш", ВАТ "Азовінтекс", СУ-112, СУ-128, "Донбассталь-Конструкції", НП "Ираклис" і "Сервис-Инвестстрой". Автори пам'ятника: художник А. Пінчуков; архітектори: С. Руденко, К. Окуленко, Ю. Сагіров, В. Земляний.

Будівля колишнього повітового суду за проєктом арх. Нільсена

Будівля, вул. Торгова, 6 (Центр сучасного мистецтва Східної України)

Комплекс квартальної забудови 1950 х рр."Квартал N 25"

Після Другої світової війни відбулося розширення виробництва в місті Маріуполь. Зростаючи, воно потребувало все більше робітників, а отже, усе більше житла. У 1950-х містобудування прагнуло до ансамблевих рішень житлових кварталів. Центральними в цій житловій структурі стали квартали 24 і 25. На кутових ділянках з’явилися багаті на декорації чотириповерхові будинки, решта будинків були триповерховими.

нелокалізована будівля 4

Будівля готелю "Спартак"

Приблизно в 1884 році на розі Харлампіївської та Георгіївської з'явився двоповерховий особняк італійського підданого Еммануїла Спіридоновича ді Поллоне, в якому з наступного року він як віце-консул представляв свою батьківщину чотири години з ранку і один після обіду. Пізніше на нього були покладені віце-консульські функції Австро-Угорської імперії. Свою службу як віце-консульська резиденція ці стіни продовжували до початку Першої світової війни ХХ століття, після чого ді Поллоне, судячи з усього, продав їх, існує версія, що стоматологу місцевої Олександрівської гімназії Давиду Мошковичу Фельдману (Рапопорту).
Новий власник перебудував його, імовірно, за проектом міського архітектора Віктора Олександровича Нільсена (1871 – 1949) у триповерхову будівлю з добудовою південного крила. Характерний зовнішній вигляд із куполом на чолі був вкрай необхідний як візитна картка будівлі, яку Рапопорт збирався здавати в оренду, але на шляху його амбітних комерційних планів став більшовицький переворот 1917 року. Після встановлення в Маріуполі влада червоних зручну будівлю одразу ж переобладнала під готель, що отримала назву "Спартак". Саме тут зупинялися всі численні радянські знаменитості, які відвідували місто для розваги широкої публіки (Давид Ойстрах, Михайло Ерденко, Вадим Козін, Георгій Виноградов, Леонід Утьосов, Клавдія Шульженко, Фаїна Ранеська, Борис Анддєєв, Марк Бернес, Іван Миколайчук, Віталій , Микола Крючков).
На щастя під час бойових дій Другої світової війни 1941 – 1943 років, коли німці спалили весь міський центр разом із архівами, будівля “Спартака” не постраждала. Під час німецької окупації (1941 - 1943 рр.)за розпорядженням контр-адмірала Конта в ній якийсь час квартирували італійські підрозділи армії, які отримали їх після гучного скандалу та погроз усією колоною покинути театр військових дій. У повоєнний час будівля на розі Георгіївської (1 травня) та Харлампіївської (тоді Радянської) продовжила свою готельну кар'єру. Десь у радянський період на місці поштового відділення, яке згоріло під час війни, яке розташовувалося поруч зі “Спартаком” до комплексу зробили прибудову (зі сходу). Осучаснений у 2010-х і майже не постраждав під час звільнення Маріуполя від російських окупантів у 2014-му і продовжував бути готелем. Різночасні частини будівлі маріупольського готельно-розважального комплексу "Спартак" зараз в єдиному симбіозі є складнопрофільним периметром, висота якого варіюється від двох на високому цоколі до п'яти поверхів. Серцем його виступає перебудований триповерховий кутовий власний будинок віце-консула Поллоне у стилі класицизму, а бічні споруди-прибудови (п'ятиповерхова з півночі, двоповерхова зі сходу) – типових представників радянського конструктивізму без будь-яких архітектурних акцентів.

Будівля Бахмутського НВК "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №11 багатопрофільний ліцей" (реальне училище 1912 р.)

Наприкінці 1905 року на сесії Бахмутського земського зібрання ухвалюється рішення «в ознаменування створення Державної Думи й Маніфесту 17-го жовтня 1905 року, а також з метою створення памʼятника з нагоди 40-річного існування земських установ виділити 15400 рублів на спорудження середніх і нижчих училищ відомства міністерства народної освіти з розділенням на 5 років, починаючи з 1906 року». Це рішення стало підставою для початку будівництва реального училища в Бахмуті. Опікуном реального училища був губернський секретар Віктор Петрович Прокопович. Першим директором училища був Бракенгеймер Петро Іванович, раніше він працював викладачем російської мови та словесності в гімназіях Одеси. З 1903 року став директором Бахмутської гімназії, а з 1910 року – директором Бахмутського реального училища. З 1911 року він на посаді директора Севастопольського реального училища. Після Бракенгеймера Петра Івановича директором реального училища в Бахмуті став статський радник Михайло Романович Степанов, а інспектором – надвірний радник Олександр Федорович Стельмашенко.Статут реальних училищ 1888 року регулював життєдіяльність єдиного в Бахмутському повіті реального училища. Татаринов С. Й. Бахмутський край – видатні сторінки історії. Історико- краєзнавчий нарис / С. Й. Татаринов, Н. О. Тутова, П. М. Тутов. – Х.: Мачулін, 2013. – 408 с.

Народний музей с. Новомихайлівка

Створення музею розпочалося ще в 1960 році, а сам заклад почав роботу в 1990 році з ініціативи І. Г. Чауса й М. Х. Шевченка. На сьогодні його фонд налічує 3370 експонатів, з яких в основному фонді зберігається 2070 одиниць. Серед експозицій, які постійно діяли: «Мій край у всьому неповторний», «Українська світлиця ХІХ ст.: побут, традиції та звичаї», «Незабутній біль війни 1939–1945 рр.». Музей був пошкоджений обстрілами російських військ у 2016 році, невдовзі відновлений. Музеї Донецької області: каталог / упорядник та редактор О. Довбня. – Краматорськ, 2019. – 98 с.

Будівля Попаснянського міського музею (будівля дитячого садочка за проектом Г. Сластіонова 1930-і)

Попаснянський краєзнавчий музей створено у 1967 році місцевим краєзнавцем Семеном Йоффе. З 1953 року він почав збирати експонати для музею, який спочатку розміщувався у школі № 25, а потім перемістився до спеціального просторого приміщення на вулиці Герцена. Музей, до якого Йоффе зібрав понад 8 тисяч експонатів, став візитівкою міста та носить ім'я свого засновника - Попаснянський краєзнавчий музей імені Семена Йоффе.

"Комплекс квартальної забудови 1950 х рр."Квартал N 24"

Будинок житловий, бул. Дружби народів, 34

Забудова Сєвєродонецька на початку 50-х років була досить невиразною, бо розвиток міста відбувався навколо виробничих потужностей. Перші багатоповерхові будинки-близнюки (бул. Дружби народів, 34-35), що побудовані в стилі "сталінського ампіру", були заселені до 7 листопада 1953 року. Тоді ж було зведено й будівлю гастроному перед площею. Дім громадських організацій (Міськрада), що побудований у 1954 році, площа, гастроном і вищезгадані будинки були частиною єдиного містобудівного комплексу.

Будівля, миру 50

Будинок житловий, бул. Дружби народів, 35

Маріупольска синагога та Єврейський громадський центр

Будинок житловий, вул. Миру, 53

Забудова Бахмута після більшовицького перевороту, окрім індустріальних об'єктів, також включала в себе нові житлові квартали, які сформувалися навколо колишнього кладовища (зараз – Нижній парк) у зв'язку із щільною забудовою історичного центру. Так було зведено п’ятиповерхові будинки-близнюки епохи т. зв. конструктивізму (1920 – початок 1930 років). Таких будинків багато будувалось у тоді столичному Харкові, а в Києві цей стиль можна побачити на вулицях Інститутській і Шовковичній. Для Бахмута як адміністративного центру Донецької губернії така архітектура стала частиною регулярної забудови.

Будинок житловий, пр-т. Центральний, 13

На початку 60-х були об'єднані дві вулиці Сєвєродонецька: Радянська і Ворошилова. Так з'явився Радянський проспект (нині Центральний) — перший у місті. Він став своєрідним екватором і місцем великих будівництв. Саме тут зведено багато визначних пам'яток Сєвєродонецька: Палац хіміків, Міський палац культури, будівля міської ради, «Дитячий світ», Льодовий палац, кінотеатр «Сучасник». Одночасно були зведені дво- і триповерхові житлові будинки, які формували вісь забудови проспекту.

"Маріїнська гімназія" (Будівля Маріупольського навчально-виховного комплексу «Колегіум-школи » № 1 )

16 вересня 1876 р. відкрилася Маріупольська жіноча гімназія під начальством А.А. Генглез. Феоктист Хартахай очолив педагогічну раду гімназії. Кілька років гімназія розміщувалася в орендованих приміщеннях, а з 1894 р. – отримала власне приміщення нинішньої школи. У 1912 році був добудований другий поверх. У 1917 року гімназія була закрита, а в 1921 році відкрилась як Єдина трудова зразкова школа № 1. У 1941 році під час Другої світової війни в приміщенні школи розташувався радянський евакогоспіталь № 1051, а в період окупації – німецький шпиталь. Восени 1943 року, йдучи з міста, нацисти спалили будівлю майже дощенту. Вона була відновлена після війни, а в 1951 році тут відбувся перший післявоєнний випуск.

Палац культури ім. Євгена Мартинова

З 1926 року Палац культури прикрашає архітектурний ансамбль центральної площі міста. Майже 90 років тут, у цих стінах, було зібрано найкраще, талановите і яскраве, звідси, без перебільшення, починалася сучасна культура міста. Театр і камерний музичний зал, лекторій і міська бібліотека, музей і танцювальний майданчик - все народилося тут. Міські меломани аплодували джазу Леоніда Утьосова і концертам Марка Бернеса, Лідії Русланової, міські театрали насолоджувалися грою трупи В. В. Мейєрхольда і читанням Ігоря Ільїнського. До речі, з 1930 до 1963 року Артемівський Український драматичний театр збирав акторів і глядачів на вистави російських, українських, зарубіжних драматургів у двоярусному залі на 1000 глядачів.

Будівля за адресою вул. Грецька 47

В 1909 році в Маріуполі за адресою Грецька, 5 (49) купив булинок авдокат Микола Венедиктович Балабан. Будівля ж за адресою ул. Грецька 3, ніколи не фігурувала окремо, і, найвірогідніше, до 1917 року була частиною комплексу "Будинку Балабана"

Мозаїки "Дерево Життя" та "Боривітер"

Роботи "Боривітер" та "Дерево Життя" були створені в інтер'єрі ресторану "Україна" бригадою митців (А.Горська, В.Зарецький, Г. Зубченко, Б.Плаксій, Г.Пришедько за уч. В.Прахніна Н. Світличної) впродовж творчого відрядження в Маріуполь що тривало з 23 травня до 12 червня 1967 року.

Будинок житловий, бул. Дружби народів, 31/ вул. Першотравнева, 13

Вулицю Першотравневу можна назвати початковою точкою у формуванні Сєвєродонецька, саме на ній завершилася історія "Лісхімбуда" (“Лисхимстрой”) – було відправлено в Німеччину військовополонених і розформовано табір, а населений пункт отримав статус селища міського типу і сучасну назву. На перехресті бульвару Дружби народів та вул. Першотравневої між 1953 і 1958 роками було зведено за типовим проєктом 4 житлові будинки, які врешті сформували висотність забудови вулиць в цілому та формували комплекси квартальної забудови міста.

Хоральна синагога Маріуполя. (Будівля "старої" сінагоги і приміщення Церкви адвентистів сьомого дня)

Будинок житловий, вул. Миру, 40-42

Забудова Бахмута після більшовицького перевороту, окрім індустріальних об'єктів, також включала в себе нові житлові квартали, які сформувалися навколо колишнього кладовища (зараз – Нижній парк) у зв'язку із щільною забудовою історичного центру. Так було зведено п’ятиповерхові будинки-близнюки епохи т. зв. конструктивізму ((1920 – початок 1930 років). Таких будинків багато будувалось у тоді столичному Харкові, а в Києві цей стиль можна побачити на вулицях Інститутській і Шовковичній. Для Бахмута як адміністративного центру Донецької губернії така архітектура стала частиною регулярної забудови.

Будинки-близнюки

Будинки-близнюки (Проспект Миру 62-63), побудовані під час відновлення Маріуполя після Другої світової війни, і є частиною складного містобудівнго комплексу повоєнних часів, є своєрідними "парадними воротами" у ансамбль Дарматичтного театру.

Будівля Бахмутського міського центру дітей та юнацтва

Своєю історією будівля сягає XІX століття. Згідно з науковим виданням «Бахмутський край: видатні сторінки історії», цю споруду, розташовану на одній із центральних вулиць міста, заснував відомий купець і підприємець Самійло Поляков, який стояв біля витоків будівництва залізниць на Донбасі.
Наприкінці 1800-х у Бахмуті Поляков побудував цей модерновий особняк — двоповерхову поштукатурену будівлю з червоної цегли. Початково будівля була приватним домом купця.
Поляков також став засновником Банку взаємного кредиту, тож до 1917 року в будівлі було перше відділення цього банку. У радянський період тут розміщувався один із корпусів учительського інституту, а пізніше його переобладнано під середню школу та Будинок піонерів.
Саме в Центрі дітей та юнацтва у 2015 році проходили громадські зібрання щодо повернення місту Артемівськ його історичної назви - Бахмут.

Будинок житловий купця Рябінкіна (Георгієвська, 9)

Будинок № 9 по вулиці Гергіївській, побудований на початку XX ст., прикрашають цегляні маскарони – декоративні рельєфи у вигляді маски, що зображують людське обличчя або голову тварини. Фігурна кладка незвичайних античних масок, складена, швидше за все, зі спеціальної формувальної цегли, незважаючи на руйнування і пізніші грубі переробки, надає будівлі своєрідну чарівність.

Будинки зі шпилями

Одним з найбільш відомих та незвичних пам’ятників архітектури Маріуполя є два будинки-близнюки зі шпилями, які є частиною обрамлення Театрального скверу.
Їх можна вважати яскравим прикладом популярного у радянські роки стилю – сталінського ампіру, який відрізняється величчю та розмаїттям скульптурних декоративних елементів та ліпнини.
Будинки з’явилися у місті в 1953 році. Автором проекту став відомий у той час київський архітектор Л. Яновицький, який разом з головним архітектором міста О.Веселовим пройшов чималий тяжкий шлях, аби будинки зберегли заплановане оформлення та зовнішню красу, про які ніхто не дбав у період повоєнної відбудови.

Комплекс міського парку

Міський парк культури і відпочинку в Рубіжному - улюблене місце відпочинку всіх жителів і гостей міста. Парк почали створювати ще в кінці 30-х років ХХ століття як місце рекреації для робітників, зайнятих на підприємствах міста. Тоді планам завадила війна і тимчасова окупація міста німецькими військами. Парк змогли завершити вже після звільнення міста, у 1943 році. Він налічував 27 гектарів зелених насаджень і впорядкованих, хоч і дещо запущених алей і стежок для прогулянок. Парк легко знайти в південній частині міста. Він є хорошим прикладом поєднання різноманітних порід дерев і кущів з різних регіонів і кліматичних зон. Основний фонд парку становлять канадські і туркменістанські тополі, білі і жовті акації, сріблястий лох. Центральна частина парку ніби "нанизує" всі інші території, і його головною домінантою традиційно є центральна алея. Вона розташована на рельєфі, рівномірно і плавно піднімається і впирається в кінці парку в групу тополів, кленів і акацій. Алею обрамлює посадка з пірамідальних тополів.

Колишній готель "Континенталь" (Будинок культури заводу "Азовсталь", КП "Палац молоді" )

Триповерхова споруда вибудована у псевдоросійському стилі з червоної цегли і пофарбована ззовні. Використана цегла, котру виробляв місцевий Хараджаєвський цегельний завод . Фасади прикрашені низками частих вікон і дрібними елементами з фігурної (лекальної) цегли. На фасадах первісно були балкони з фігурними ґратками, пізніше ліквідованими. Ймовірно, використали якийсь проект зі змінами, внесеними за вимогами володаря. Споруда відома як будинок В. Томазо і первісно слугувала готефлем «Континенталь». Використовували не тільки поверхи споруди, а й підвальні приміщення. Саме там розмістили друкарню братів Голдрин. 1898 року введена в експлуатацію перша в Маріуполі приватна електростанція. Вона призначалась для освітлення залів готелю «Континенталь» і належала багатію В. Томазо. У другий будівельний період (бл. 1910) добудували "Концертний зал «Континенталь». Після 1917 р. штаб керівника військово-морських кораблів Чорного та Азовського морів. Після Другої світової війни - Палац культури заводу «Азовсталь» був додатково і театральним закладом радянського міста, відомим і за його межами. Актором та режисером народного театру Палацу культури заводу «Азовсталь» був Налчаджи Ігор Андрійович (20.7.1935—12.1.1998). Майже тридцять (30) років фаховим художником-сценографом Народного театру був Ковальчук Михайло Сидорович. У 2009 році Завод " Азовсталь " передав безкоштовно історичну поруду на баланс міста. У жовтні 2010 року був відкритий Палац молоді.

Хоральна синагога Маріуполя (руіни)

Єврейська громада Маріуполя молилася у найманих приміщеннях і лише 1864 року збудували синагогу з ініціативи ремісника Абрама Фреймана. Внутрішнє оздоблення цієї першої маріупольської синагоги було спершу вкрай примітивним. Пізніше тут збудували новий синагогальний ковчег для зберігання в ньому святих сувоїв тори (один із них зерігався я в Маріупольському краєзнавчому музеї), влаштовані лавки для тих, хто молиться, естрада для читання в ній по суботах Священного писання та галереї для жінок.
Наприкінці 1880-х років на будівлі звели купол, що відрізняв синагогу від суміжних із нею «пересічних» споруд.
Синагогу було зруйновано під час німецької окупації Маріуполя 1941—1943 років. До останнього часу (1994) від неї збереглися лише фундамент та арочні ворота. У 1995 році міськвиконком ухвалив рішення про передачу будівлі флігеля, синагогу єврейської релігійної громади Маріуполя

Будівля редакції газети "Мариупольская жизнь"

4 травня 1906 року вийшов у світ перший номер щоденної газети «Мариупольская жизнь», яка створювалася до початку 1917 року (в травні 1996 року її випуск відновився). Гахета була основним і найтиражованішим періоличним виданням в мсті до 197 року.

Будівля коледжу транспортної інфраструктури

Будівлю зведено у 1898 році. Вона залишалася однією з найдавніших архітектурних пам’яток міста, його окрасою та зберігала пам’ять про часи, коли Бахмут був адміністративним центром Донецького регіону. В 1917 році, після проголошення УНР, над цією будівлею вперше на Донеччині підняли синьо-жовтий український прапор. Місцевий художник Сергій Садчиков відтворив цю подію на одній зі своїх картин, яку написав до 450-ліття Бахмута. У 1934 року до цієї будівлі перевели Управління Північно-Донецької залізниці, яке працювало там до середини 1950-х. Ця будівля мала статус історичної пам’ятки місцевого значення.

Будинок житловий, бул. Дружби Народів, 29/вул. Першотравнева, 10

Вулицю Першотравневу можна назвати початковою точкою у формуванні Сєвєродонецька, саме на ній завершилася історія "Лісхімбуда" (“Лисхимстрой”) – було відправлено в Німеччину військовополонених і розформовано табір, а населений пункт отримав статус селища міського типу і сучасну назву. На перехресті бульвару Дружби народів та вул. Першотравневої між 1953 і 1958 роками за типовим проєктом було зведено 4 житлові будинки, які врешті сформували висотність забудови вулиць в цілому та формували комплекси квартальної забудови міста.

Житловий будинок, 1936

Комплекс будівель контори Рябінкіна і дегустаційного зала

Хоча проект все ж таки приписують тодішньому головному міському архітектору Віктору Олександровичу Нільсену (1871 – 1949), ну як мінімум будівлю контори Натана Рябінкіна по нинішній Георгіївській 13 з двома входами і претенціозними керамічними горельєфами на фасаді .
Фактично адміністративна будівля Натанівського комплексу знаходилася в приватних руках до більшовицького перевороту 1917-го. Після Другої світової війни, у колишній конторі розміщувався продуктовий магазин, який фактично продовжував свою роботу протягом усього радянського періоду. Причому практично у первозданному вигляді (за винятком сполучної арки із сусідньою будівлею – колишнім дегустаційним залом того ж господаря).

Будівля приватного реального училища В. І. Гіацинтова

Приватне реальне училище Василя Івановича Гіацинтова арендувало трьохповерховий будинок ще у 1906 році. Як казенне пропрацювало всього лише один навчальний рік. У червні 1907 року воно було перетворене на приватне реальне училище В. І. Гиацинтова 1 розряду (з правами для учнів). Викладачами були літні маститі люди дворянського походження, котрі дотримувалися найчистішої води реалізму. Учні старанно відвідували додаткові заняття, котрі організовували для особливо обдарованих підлітків. Училище функціонувало до 20-х років ХХ століття, та за часів радянської влади його ліквідували, а в приміщеннях стали займатися школярі. Під час окупації будівля стала німецькою казармою, а восени 1943 року її було спалено. У 1960 році споруду було відновлено.

Будівля земста (частково збережена)

Земство було побудовано в 1875 – 1876 роках та вважалося чи не найкрасивішою будівлею в нашому місті, у чому можна переконатися завдяки поштовим листівкам з його зображенням.
Зі встановленням радянської влади, приблизно в 1920 році земські установи були скасовані, та вже згодом тут було відкрито педагогічний технікум. З нового навчального року в цьому навчальному закладі був організований грецький відділ, а вже поступово весь технікум став грецьким.
У 1937 році органи НКВС провели масові репресії серед маріупольських греків. В кінці цього ж року грецький технікум був закритий, а більшість його викладачів-греків було заарештовано, а потім розстріляно.
За часів війни, згідно зі словами людей, що проживають поруч, тут знаходився німецький штаб. У вересні 1943 року німці спалили цю історичну будівлю, та на збереженому добротному фундаменті вдалося надбудувати з сірої силікатної цегли три поверхи

Будинок житловий, бул. Дружби народів, 26/вул. Першотравнева, 15

Вулицю Першотравневу можна назвати початковою точкою у формуванні Сєвєродонецька, саме на ній завершилася історія "Лісхімбуда" (“Лисхимстрой”) – було відправлено в Німеччину військовополонених і розформовано табір, а населений пункт отримав статус селища міського типу і сучасну назву. На перехресті бульвару Дружби народів та вул. Першотравневої між 1953 і 1958 роками було зведено за типовим проєктом 4 житлові будинки, які врешті сформували висотність забудови вулиць в цілому та формували комплекси квартальної забудови міста.

Житловий будинок, 1929

Будівля жіночої гімназії

Будинок салону краси «Афродита», збудований як перша жіноча гімназія ім. Великої княгині Марії Павлівни побудований наприкінці XIX ст. Бахмутська перша жіноча гімназія імені Імператриці Марії Павлівни була створена на базі жіночої прогімназії і мала опікуном Антоніну Іванівну Желінську, начальником гімназії – Єлизавету Степанівну Ткаченко.Жіноча прогімназія була відкрита ухвалою Думи від 4 лютого 1883 року й розпорядженням опікуна Одеського учбового округу від 24 вересня 1884 року. У 1892-1893 рр.першу жіночу чотирьохкласну прогімназію було перетворено на шестикласну. З 1896-1897 рр.вона стала класичною восьмикласною гімназією, у ній навчалося 129 учениць. У 1896 році з міської казни на її утримання виділялося 2512 руб.щорічно. Гімназія розташовувалася у двоповерхових будинках по вул. Олександрівській (нині вул. Миру, 15) і на Торговій площі. В будівлі була квартира начальниці та наглядачки (старшої класної дами).У 1898 році першу жіночу гімназію почали добудовувати. У1899 роців цій гімназії навчалося вже 270 дівчат. Гімназія мала фізичний кабінет, бібліотеку, актовий зал, «дамську» кімнату (можливо це, місце для гігієни дівчаток).У всіх гімназіях бібліотеки складалися з трьох категорій книг –класичної, учнівської й учбової.У гімназіях викладалися гімнастика, були уроки танцю, малювання, нових мов, рукоділля, але за окрему погодинну платню. У 1892 році з 89 учениць успішно здали іспити 58.У 1905 році в першій жіночій гімназії, будівля якої була неодноразово надбудована й прибудована, навчалося 522 учениці. У деяких класах, при нормі тридцять-сорок учнів, їх кількість доходила, як наголошувалося в Звіті міської Управи за 1905 рік, до 70 дівчаток. Татаринов С. Й. Бахмутський край – видатні сторінки історії. Історико- краєзнавчий нарис / С. Й. Татаринов, Н. О. Тутова, П. М. Тутов. – Х.: Мачулін, 2013. – 408 с.

Школа, 1929

Нижній парк (залишки цвинтаря кінця XVIII — першої половини ХІХ століття)

У 1778 році, після суворих приписів не хоронити померлих при церквах, у Бахмуті було відведено місце під цвинтар за містом, на вигоні (за часи радянської влади на цьому місці в тогочасному Артемівську був розбитий міський парк відпочинку з атракціонами). Залишки деяких надгробків і склепів зберігалися під денною поверхнею. Татаринов С. Й. Бахмутський край – видатні сторінки історії. Історико- краєзнавчий нарис / С. Й. Татаринов, Н. О. Тутова, П. М. Тутов. – Х.: Мачулін, 2013. – 408 с.

Житловий будинок, 1929

Храм Святого Миколая, 1909

Храм побудований в 1909 році. Богослужіння звершувало багато священників до 1936 року. Храм закрили влітку 1936 року за протоієрея Симеона Ярового. Комсомольці обезголовили храм: зняли дві бані, розбили дзвони, спалили церковне начиння та книги. З 1936 по 1941 р. у храмі розмістили склад зерна та стайню. Весною 1942 року на прохання старости Сизоненка німці дозволили відкрити храм. Після ремонту в храмі розпочалися богослужіння. Обслуговувати парафію приїжджав з Артемівська протоієрей Тихон, пізніше - протоієрей Яків Книгін. Після війни майже щороку влада змінювала священників. Вдруге храм було закрито восени 1961 року за протоієрея Феодора Коноваленка. Церковне начиння, книги, старовинні ікони отець Феодор відвіз на прихід у м. Золоте. Інші предмети церковного вжитку, особливо ікони, влада дозволила взяти вірянам додому. Храм переобладнали під клуб із бібліотекою. У 70-ті роки храм реконструювали під Будинок піонерів, де діти займалися в різних гуртках. Це і врятувало храм від повної руйнації. В 1988 році на державному рівні у багатьох містах урочисто святкували історичну подію – 1000-річчя Хрещення Русі. Відносини між Церквою та владою стали теплішими. Навесні 1989 року розпочався збір підписів для реєстрації релігійної громади у місті Попасна. 14 листопада 1989 р. Попаснянська міська рада безоплатно передала будинок Палацу піонерів на баланс новоствореній релігійній громаді. Протягом 30 років тривали роботи з відновлення храму: було повернено бані, відбудовано дзвіницю, відновлено подвір'я і завезене нове церковне начиння.

Реєстр обʼєків постаржадилих під час вторгнення РФ в 2022 році

Всього обʼєктів

50

Про нас

Швидкі посилання

Контакти