Порушення норм міжнародного гуманітарного права в умовах збройного конфлікту: захист культурної спадщини

Порушення норм міжнародного гуманітарного права в умовах збройного конфлікту: захист культурної спадщини

Політика Росіїї щодо культурної спадщини

Багато діянь російської окупаційної влади щодо культурної спадщини України в Криму порушують міжнародне право. Такі порушення включають масове привласнення українських музеїв, архівів, бібліотек і науково-дослідницьких установ; переміщення культурних цінностей України на територію Росії та в межах окупованого Криму; самовільні археологічні розкопки; руйнівні практики, замасковані під реставраційні роботи та зміни експозицій задля маніпулювання історичними наративами. 

Кожен випадок наступу російської окупаційної влади на культурну спадщину України в Криму зазвичай має три складові. По-перше, привласнення відповідної пам’ятки та території, на якій вона розташована. По-друге, здійснення конкретного порушення щодо такого об’єкту. Наприклад, проведення незаконних археологічних розкопок, які до того ж сприяють знищенню городища Артезіан. По-третє, реалізація через таке порушення ширшої неоімперської історико-ідеологічної та мілітариської політики Російської Федерації. Так, окупаційна влада використовує Центральний музей Тавриди для поширення наративу про “виключно російський Крим”, нівелюючи кримськотатарські сторінки історії півострову. А масові протиправні та погано організовані археологічні розкопки, наприклад кургану “Госпітального”, часто супроводжують масштабні інфраструктурні ініціативи як-то будівництво траси Керч-Севастополь - проєкту, який, за визнанням Генеральної Асамблеї ООН, сприяє подальшій мілітаризації Криму.[1]

За міжнародним правом, зокрема за спільною ст. 2 Женевських конвенцій 1949 р., сторонами яких є і Україна, і Росія, Крим є тимчасово окупованим. Це свідчить про наявність міжнародного збройного конфлікту між Україною та Росією. Статус півострова як окупованого попередньо підтвердив Міжнародний кримінальний суд[2] (МКС) і міжнародна спільнота.[3] Це означає, що кваліфікація діянь Росії в Криму, зокрема щодо культурної спадщини України, здійснюється за міжнародними договорами, які стосуються міжнародних збройних конфліктів і окупації, та учасниками яких є Україна та Росія, а також за  звичаєвим міжнародним правом, яке є обов’язковим для всіх країн. 

Широкомасштабне привласнення або руйнування власності супротивника, не виправдані нагальною військовою необхідністю, є особливим - серйозним - порушенням Женевських конвенцій 1949 р. і заборонені звичаєвим міжнародним правом.[4] Ці діяння також можуть становити воєнний злочин і підпадати під юрисдикцію МКС.[5]

Положення про закони і звичаї війни на суходолі, додані до Гаазької конвенції 1907 р., розглядають державні релігійні, мистецькі та наукові установи як приватну власність. Пошкодження або захоплення цих інституцій забороняється і підлягає судовому переслідуванню.[6]

Спеціалізований міжнародний договір щодо захисту культурної спадщини на війні - Гаазька конвенція 1954 року про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту та Перший протокол до неї - є обов’язковими для України та Росії. Конвенція зобов’язує державу-окупанта повністю сприяти зусиллям влади країни, територію якої вона окупує, зі збереження та захисту культурних цінностей. За винятком надзвичайних обставин, коли треба терміново рятувати культурні об’єкти, пошкоджені у збройних діях, Росія як окупант не може в односторонньому порядку приймати рішення щодо культурної спадщини України, а тим паче щодо її переміщення задля виставок за кордоном або щодо проведення археологічних розкопок.[7]

Другий протокол до Гаазької конвенції 1954 р. окремо забороняє державі-окупанту використовувати або модифікувати культурну спадщину, щоби приховати або знищити докази культурного, історичного чи наукового характеру. Протокол так само забороняє окупанту проводити будь-які археологічні розкопки на окупованій території, якщо тільки такі розкопки не вимагаються необхідністю охорони та збереження. У будь-якому випадку, такі розкопки повинні проводитись у співпраці з державою, якій належить окупована територія.[8]

Хоча Росія, на відміну від України, ще не ратифікувала згаданий Другий протокол, це не виправдовує її свавільне маніпулювання наративами у кримських музеях або масові несанкціоновані Україною археологічні розкопки на півострові. Військове керівництво ЮНЕСКО з охорони культурної спадщини підкреслює обов’язок усіх країн дотримуватися загальноприйнятих правил поводження з культурною спадщиною. Зокрема, держави-окупанти не можуть модифікувати чи змінювати підхід до використання культурних цінностей, якщо тільки цього не вимагає їх охорона, облік або збереження. Керівництво ЮНЕСКО наголошує, що державам-окупантам, які не є сторонами Другого протоколу, «слід чинити так само».[9] 

Таким чином, значний масив міжнародного договірного та звичаєвого права чітко підкреслює незаконність свавільних односторонніх дій Росії щодо культурної спадщини України в окупованому Криму. Проте в оцінці цих діянь - у публічному просторі, просвітницьких програмах, державних і міжнародних політиках, національних і міжнародних судах - завжди важливо бачити ширшу картинку. Маніпуляції окупаційної влади з культурними цінностями є інструментом для реалізації масштабнішої політики: держава-окупант прагне применшити значущість доросійської, особливо кримськотатарської, історії Криму та зміцнити наратив про домінантно-визначальну російську ідентичність у минулому, сьогоденні та майбутньому українського півострова. 

Саме тому всі первинні порушення російської окупаційної влади щодо культурних цінностей в АРК варто розглядати у ширшому контексті неоімперської політики Росії щодо України та Кримського півострова, який є її невід’ємною частиною.